Життєвий шлях кваліфікованої медсестри і неймовірної жінки, яку пам’ятають сотні пацієнтів травматологічного відділення Шполянської районної лікарні почався із її власних травм.
Колись зовсім молодою Любов Петрівна Канівець, працюючи у реєстратурі Шполянської поліклініки, поверталась разом з іншими колегами на вантажівці із ланкових робіт, які при радянській владі для організацій були обов’язковими. І сталося так, що вона травмувала ногу. Довелося потрапити з переломом кінцівки у стаціонарне відділення шполянської травматології, пролікуватися і відлежатися, аби кістка в нозі зрослася.
Пані Любов пригадує, коли її стан здоров’я покращився, до палати зайшов з плановим оглядом лікар-травматолог Василь Юраш.
“Любо, тобі вже краще! Тож вставай, підбадьорся і допоможи на посту медсестрам, — сказав лікар. — Нічого, що ти з реєстратури, ти все зможеш, я впевнений!”.
“Я встала і пішла, хоч дуже боялась. Спершу не знала чи зможу впоратися, надаючи допомогу людям з травмами”, — пригадує Любов Канівець.
Описуючи цей період життя, Любов Петрівна каже, що їй довелося бачити скалічені людські тіла, які доставляли до лікарні. Іноді з надважкими травмами було не впізнати пацієнтів в обличчя. Це гартувало жінку, вона звикала, а сама собі казала, що страх не допоможе рятувати людей, потрібно брати себе в руки і діяти за вказівками лікаря - коли час йде навіть не на хвилини, а секунди.
Народилася жінка 24 травня 1941 року у селі Станіславчик на Шполянщині, нині це Матусівська громада. Закінчила сім класів школи у рідному селі, а з 8 по 10 клас навчалась у Матусові.
Після закінчення школи працювала швачкою у Шполі. Потім рідні допомогли їй влаштуватися на дворічні курси медсестер Червоного Хреста, які закінчила у 1966 році.
Доля привела жінку на відповідальну стежку сестринської справи у сфері охорони здоров’я, і це не випадково, адже у родині вона не одна пов’язана з медициною. Її рідний брат працював лікарем-травматологом у Хмельницькому, серед родичів також були медичні сестри.
Та жінка створила власну щасливу сім’ю з люблячим чоловіком Миколою Канівцем. Разом народили доньку Олену і сина Миколу, якого назвали на честь батька. Рідні з розумінням ставились до її роботи, у надскладні часи підтримували матір.
Хоч і довелося жінці бачити не врятовані життя на чергових змінах, їй судилося пройти свої випробування. У розквіті сил на 25-му році життя не стало сина, талановитого спортсмена, який у 1993 році виборов титул чемпіона Європи з ушу-саньда в абсолютній ваговій категорії. Тоді вся Черкащина гордилась і пишалась своїм земляком, його ім'я стало відомим на шпальтах газет і телебаченні України.
“Це був жорстокий удар долі для нас з чоловіком, сльози текли рікою і ніби нас, разом із сином, поховали у холодній землі…”, — із тяжким сумом розповідає Любов Петрівна про трагічну загибель Миколи, яка сталася у Сполучених Штатах Америки.
Через деякий час жінці довелося поховати чоловіка. Втративши сина, у нього погіршилося здоров’я, час від часу треба було лікуватися. Дружина-медсестра, коли потрібно, ставила крапельниці, вчасно контролювала вживання лікарських препаратів. Але врятували його не вдалося - помер у реанімаційному відділенні Шполянської лікарні.
Зараз Любов Петрівну на світі тримають інші рідні люди, яких любить всім серцем — донька з родиною та онуки. Вони часто навідують маму-бабусю, піклуються і щодня телефонують.
Також додає сил жити далі й безмежна вдячність пацієнтів, яким за півстоліття у медицині вчасно допомагала зберегти життя, залікувати не лише тілесні, а й душевні травми.
Любові Канівець нещодавно виповнилося 83 роки. І шполяни її не забувають. Цього року з квітами завітав місцевий підприємець Максим Доценко, аби привітати із щирим серцем жінку, удостоєну звання “ветерана праці” з Днем народження і побажати їй здоров’я та довголіття.