Після багатьох років життя в Запоріжжі, роботи у швидкій і евакуації з-під обстрілів, Тетяна Юрчак повернулася до рідної Шполи. Тут вона знову приймає пацієнтів і допомагає їм боротися з болем, страхом і тривогою, які принесла війна.
Своєю історією про медицину, війну, та турботу про пацієнтів, Тетяна Всеволодівна поділилася з журналістами Шполяночки.
Тетяна Юрчак - досвідчена неврологиня, яка повернулася до рідного міста з прифронтової зони. Тут вона стала опорою для тих, хто страждає від болю, тривоги і втрат. Робити те, що вміє найкраще - лікувати не лише медикаментами, а й словом, каже вона.
"Я в медицині з 80-х. Закінчила медінститут у 1988 році, навчалася в Івано-Франківську, а потім у Запоріжжі, - розповідає лікарка. Працювала в Бердянську, згодом залишилася жити в Запоріжжі. Там створила сім’ю. Все життя неврологія. Останні роки - ще й екстрена допомога. Працювала у бригаді швидкої, яка виїжджала на гострі випадки: інсульти, невідкладні стани".
Коли почалась повномасштабна війна, її життя різко змінилося. Запоріжжя обстрілювали, аеропорт захопили одним із перших. Працювати в таких умовах стало неможливо. Жінка виїхала спочатку до Києва, а звідти у Шполу, де на неї чекала мама.
"Мамі 88 років, вона потребує постійного догляду. У 2023 році я остаточно повернулася додому, а вже в 2024-му відкрила кабінет і почала вести прийом як невролог. Тепер я знову вдома і при справі", - усміхається Тетяна Всеволодівна.
У родині тема війни - не щось далеке. Чоловік пані Тетяни колишній військовий. Його мобілізували ще на початку бойових дій у 2014 році.
"Він служив у Бахмуті, командував взводом. Через нього проходили десятки молодих хлопців. Йому доводилося повідомляти батькам про загибель їхніх дітей. Це дуже важко. Це не лише відповідальність а й біль", - ділиться лікарка.
Після демобілізації за віком чоловік залишився жити в Запоріжжі.
До Тетяни Всеволодівни звертаються з найрізноманітнішими скаргами. Є наслідки інсультів, проблеми з суглобами, хребтом. Але найбільше людей турбують головні болі, особливо часті після початку повномасштабної війни.
"Головний біль буває з різних причин: гіпертонія, судини, емоції… Люди тягнуть до останнього, а тоді йдуть до лікаря. Але треба контролювати тиск, цукор, судини, це може врятувати життя", - каже вона.
Вона пригадує випадок з роботи на "швидкій".
"Виклик: пацієнт збуджений, бігає, говорить нісенітниці. Подумали, що це психічний розлад. Хотіли викликати психіатра. Але я перевірила цукор. Там був 1,2. Це гіпоглікемія. Ввели глюкозу і все минуло. Це не психіатрія, не неврологія, а ендокринологія. Отака історія. Такі випадки вчать бути уважними", - розповідає Тетяна Всеволодівна.
Найбільше вона переймається за тих, хто повернувся з фронту.
"Вони повертаються зовсім іншими. І по тілу, і по психіці. Це неврологія і психіатрія. І їм тут, у мирному житті, дуже важко. Потрібен тонкий підхід. Навіть слова треба добирати, щоб не травмувати. Вони потребують комплексної підтримки. Це дуже важливо", - пояснює лікарка.
Вона намагається не лише лікувати, а й підтримувати. Ділиться порадами, як справлятися зі стресом, тривогою, болем і втратою. Бо добре знає: іноді тепле слово лікує краще, ніж піґулка.
"Триматися важко, але треба. Важливо не зациклюватися на поганому. Треба рухатися: рахувати кроки, робити хатні справи, мити посуд, все, що відволікає. Добре допомагають дихальні вправи, вода. І найголовніше, звертатися вчасно до лікарів. Не соромитися. Сімейний, невролог, психіатр - усі можуть допомогти. Головне, не залишатися з болем наодинці",- підсумувала Тетяна Юрчак.