В одній із програм суспільно-політичного ток-шоу Савіка Шустера Сергій Горбенко ― батько загиблого добровольця 5-го батальону ДУК «Правий сектор» Святослава Горбенка ― в ефірі програми, розповідаючи про те, через які приниження йому довелося пройти, аби довести, якою страшною смертю загинув його син, щоб тому надали статус загиблого, обурювався нині існуючій у нас бюрократичній системі, черствості і людській байдужості, які нині присутні в нашому житті. Він висловив думку, яка вже давно витає в повітрі і яка давно має бути нам керівництвом до дії: «Якщо ми прагнемо до змін у державі, ми повинні мінятися в першу чергу самі». І, не чекаючи, доки почнуть діяти якісь реформи, а вже зараз, в цю мить... Ми повинні бути добрішими один до одного.
Гадаю, що війна, яка вже рік триває на сході нашої країни, стала переломним моментом в житті і свідомості багатьох людей. Вона змушує задуматися кожного про те, яке швидкоплинне життя і що варто поспішати робити доб-ро сьогодні. Бо за цих непростих нинішніх умов лише добро і любов можуть об’єднати нас, згуртувати, підтримати.
Останнім часом у нашому житті ми стаємо свідками таких вчинків, коли люди починають змінювати себе самі, і саме їхня доброта стає рушієм добрих справ, які надихають на добро й інших.
І, мабуть, не помилюся, коли скажу, що найщасливіші люди — ті, які вміють допомагати іншим просто за волею своєї душі, безкорисно, не чекаючи взамін якихось подяк чи винагород. Для них це так само природно, як дихати.
Молода жінка-волонтер Лілія Усик ― мати трьох дітей, яка повністю присвятила себе волонтерській роботі і для якої кожен із солдатів, до яких вона приїздить щомісяця, став вже її сім’єю. Не знаю, чи зміг би ще хтось поставити себе на її місце і ось так повністю перебудувати своє життя, щоб воно протікало вже зовсім в іншому руслі.
Ще один наш земляк ― Олександр В. зі Шполи ― щомісяця зі своєї пенсії відраховує воїнам АТО певну суму. І знаю, що ці гроші зовсім не зайві для його сім’ї, яка має скромні достатки. Та він навіть ніде не згадує про це, бо переконаний, що це його громадянський обов’язок.
Пасічник із села Кримки Петро Колос впродовж багатьох років на свято останнього дзвоника в сільській школі пригощає усіх її випускників медом. Крім цього постійно допомагає й воїнам АТО. Бо теж вважає, що має це робити.
Підприємець Максим Доценко, який поряд з допомогою воїнам АТО, робить ще одну добру і, на перший погляд, здавалося б, зовсім непомітну справу. Максим Васильович щомісяця безкоштовно забезпечує памперсами 15 дітей-інвалідів нашого району ― сам запропонував цю допомогу, звернувшись до районного педіатра. Лише батьки цих дітей можуть знати і оцінити, який необхідний цей предмет гігієни в побуті для їхніх хворих дітей, і які великі кошти потрібні для постійного забезпечення ними, тому дуже вдячні Максиму Васильовичу за його добре серце.
Знаю подружжя підприємців зі Шполи, які, окрім фінансової допомоги, по яку до них щомісяця звертаються різні організації, надають медикаменти та адресну грошову допомогу на лікування тяжко пораненим воїнам, про яких дізнаються з Інтернету. І теж ніде не хваляться своїми вчинками. Просто роблять це за покликом душі.
Добро не має ціни. Інша дівчина, не маючи можливостей надавати комусь матеріальної допомоги, щодня розклеює в одному із міст невеличкі оголошення ― картинки з веселими малюнками та смайликами на відривних аркушиках, де зазвичай пишуть номера телефонів, з побажаннями гарного дня усім людям. У всіх, хто відриває собі цей папірець і впродовж дня читає щирі і добрі побажання, одразу поліпшується настрій, бо люди відчувають те добро, яке їм посилають. Просто так. І таких прикладів можна наводити ще багато.
«Щоб повірити в добро, треба почати робити його», ― писав Лев Толстой.
Гадаю, добра, як і любові, забагато не буває. Тож якби ж усі, хто поспішає, поспішали робити його...
Лариса БАЧИНСЬКА. Фото Галини ЛОЦМАН.