Поцілунок у плече

Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кожний із нас збирав своє: я – зілля, він – залізяччя і лахміття, щоб обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав – який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, причинний, пропийдух чи просто прибитий лихом сердега? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити до останку неможливо, – якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я запитав про нього сторожиху зеленгоспу і та прояснила, що колись се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги… Але перекотиполе не хапається грунту корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати – не орати… Видавали в ньому приналежність до штуки очі – налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.

Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, обдарувати чимось. Може, підлікувати? Я видів, що бракує його здоровлю. Але як це зробити – чоловік держався відрубно і навіть гордовито? Світ він носив у собі, а на собі – брухт чужого життя. Та життя мудріше за нас і скоро піднесло нову нагоду.

Для деяких ліків мені знадобилося вороняче пір’я. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очі. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю цю витку рослинність. І тоді я вздрів його – нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Оддалік курився міський смітник – видать, там він знайшов скрипку, точніше, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руків’я і повна відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. При цьому випросталася, аж виросла, підморена його статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Ці безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, й направду збуджують воздух незвичною музикою.

У солодкому самозабутті він грав для вороння, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання збилося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене – і в очі його все більше напливало лагідности. Підійшов, мовчки нахилився і поцілував мене в плече. Я не встиг нічого промовити, бо музикант боржій повернувся і пішов геть. На місці, до якого він притулився лицем, мокрів слід сльози.

Так я споміг нещасливця скупим дарунком – плеском долонь. Хоча хто знає, в чім скупість, а в чому щедрість?

Я в міру чулий чоловік, але той прояв подяки мене розчулив. І я подумав: служба людська в тім, аби славити своїм творенням Творця. А не в тому, щоб діло славило тебе. Інак – твоє мистецтво руйнується в тобі і руйнує тебе.

Мирослав Дочинець "Світло семи днів".