29 січня в незалежній державі Україна щороку вшановують пам'ять Героїв Крут. Близько 30 героїв, які покояться на Аскольдовій могилі, загинули в цей день 1918 року на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів від Києва. Загін студентів і бійців вільного козацтва в нерівному бою — 400 проти 4-тисячної більшовицької армії Михайла Муравйова — відстоював свободу України. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом Червоної Гвардії під проводом есера Михайла Муравйова (згодом за свою жорстокість та свавілля страченого більшовиками) та загоном з київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин. Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві...
А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?
Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети. Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва. Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.
Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР. Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у
Сотник армії УНР Яків
РЯБОКІНЬ-РОГОЗА-РОЗАНІВ.
багатьох боях із більшовиками. У 1921—1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.
Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики, він був командиром куреня. Сотник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня. Сварика ж привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.
Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника. Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.
Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го. Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.
Зі старшого курсу 1-ої Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині. Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником. Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року...
7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з листом-зверненням, наслідком якого було видання наказу військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань.
Володимир Винниченко так описав ці події у своїй книзі «Відродження нації»: «…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідо-мого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли....».
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ.
ПАМ’ЯТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Павло ТИЧИНА. 1918 рік
Хроніка Євромайдану
2013 рік
21 листопада. Уряд Миколи Азарова видає постанову, згідно з якою Україна не підписуватиме Угоду про асоціацію з ЄС на саміті у Вільнюсі 29 листопада.
В соцмережах почали закликати до протесту. Першим на Майдан Незалежності вийшов Олександр Аргат, журналіст «5 каналу» із синьо-жовтим прапором. Здебільшого в цей вечір на спонтанну акцію протесту вийшли журналісти та громадські активісти.
24 листопада. На Майдан вийшли від 50 до 200 тисяч прибічників європейського курсу. Біля Кабінету міністрів колона зіткнулася з працівниками міліції, котрі вперше почали застосовувати сльозогінний газ і світлошумові гранати.
30 листопада. «Беркут» вночі жорстоко розігнав студентів на Майдані. Офіційно в МВС це пояснювали зачисткою площі для встановлення комунальниками новорічної ялинки.
1 грудня. На Михайлівську площу, а відтак — на Майдан, вийшло близько півмільйона людей. Частина з них пішла до вулиці Банкової, де почалися основні сутички з міліцією. Також протестувальники захопили будівлю КМДА, Будинок профспілок та спробували повалити па-м’ятник Леніну на бульварі Шевченка.
8 грудня. Відбувся Марш мільйона — перше найчисельніше Віче на Майдані
10 грудня. Наступної ночі після зачистки наметових містечок біля будинку офіцерів, на вулиці Лютеранській та Богомольця «Беркут» взявся штурмувати Майдан та Будинок профспілок. Але активісти втримали наступ.
14 грудня. На Майдані Незалежності виступила зірковим складом група «Океан Ельзи». Послухати її прийшли близько 200 тис. людей і американський сенатор-республіканець Джон Мак-Кейн.
31 грудня. Понад 100 тисяч українців прийшли святкувати Новий рік на Майдані Незалежності.
2014 рік
16 січня. Верховна Рада голосує з порушенням регламенту за пакет законів, котрий значно звужує права громадян. Закони передбачили кримінальну відповідальність за будь-який прояв протесту. Сергій Льовочкін — голова Адміністрації президента — подав у відставку.
19 січня. Народ, обурений законами «16 січня» та бездіяльністю лідерів опозиції, вирушає в урядовий квартал, де на початку вулиці Грушевського натикається на кордон міліції. Кілька тисяч людей починають кидати коктейлі Молотова, розхитувати автобуси силовиків. «Беркут» почав використовувати проти протестувальників травматичну зброю та світлошумові гранати.
22 січня. Перші смерті на вулиці Грушевського. Від вогнепальних поранень гинуть два активісти Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. «Беркут» застосовує силу до протестувальників, заарештовує і б’є активістів. До кінця дня медики констатують смерть п’ятьох протестуваль-ників, ще триста — поранені.
23—25 січня. Майдан укріплюється, будуються більші барикади, створюються перші сотні самооборони. Беркут розгромлює медичний центр на вулиці Грушевського. В інтернеті з’являється відео з роздягнутим міліцією козаком Гаврилюком.
28—31 січня. Президент Янукович на вимогу Майдану відправляє у відставку уряд Миколи Азарова. Верховна Рада скасовує закони «16 січня».
18 лютого. Колони самооборони вирушають до будівлі Верховної Ради. Опозиція цього дня вимагає прийняти в парламенті зміни до Конституції, які б суттєво зменшили повноваження президента. Починаються сутички на вулиці Грушевського, в Маріїнському парку та на Інститутській. «Беркут» стріляє в протестувальників пневматичною зброєю, кидає світлошумові гранати. Розбивши активістів, працівники спецпідрозділу спускаються Інститутською, щоб штурмувати Майдан. Протистояння триває всю ніч.
19 лютого. «Беркут» намагається штурмувати Будинок профспілок. Під час зіткнень, станом на ранок, загинуло 16 активістів і 11 працівників міліції.
20 лютого. Чорний день Майдану. Міністр внутрішніх справ заявив, що міліція отримала зброю і має дозвіл на її застосування. Служба безпеки заявила про початок «антитерористичної операції». Коли протестувальники рушили відбивати барикаду біля Жовтневого палацу, їх почали відстрілювати. А пізніше людей вбивали снайпери з кількох верхніх точок. В цей день загинули 67 протестувальників.
21 лютого. Опозиція та президент при іноземних послах підписують угоду про повернення до Конституції 2004 року, котра обмежує повноваження глави держави. Люди освистують опозицію, на Майдані прощаються з героями Небесної сотні. На сцену виходить сотник Парасюк і вимагає від Януковича піти. В цей день міліція та спецпідрозділи залишають центральні вулиці міста.
22 лютого. Урядові будівлі переходять під контроль самооборони Майдану. Янукович втікає з Києва. Його резиденцію Межигір’я займають активісти. Верховна Рада повертається до Конституції 2004 року. Спікером парламенту обирають Олександра Турчинова.
Підготувала Лариса БАЧИНСЬКА.