З НАГОДИ ЮВІЛЕЮ!
Минулого понеділка жительці нашого міста Олені Дідіченко зозуля накувала дев’яносто. Разом зі своїми дітьми, онуками та правнуками вона з радістю зустрічала гостей у своїй оселі. Привітати її з днем народження із подарунком та квітами приїхали цього дня заступник голови Шполянської райдержадміністрації Ольга Шпиця, заступник голови Шполянської районної ради Лідія Татарина, голова районної ветеранської громадської організації Володимир Пустовіт.
Приємно було старенькій приймати щирі побажання на свою адресу, із задоволенням поспілкувалася з представниками районної влади. Розповіла про своє непросте життя, незвичайну долю, якою судилося об’їхати півсвіту. Першим випробуванням було остарбайстерство у Німеччині в роки війни, де працювала у сільському господарстві.
За стільки десятиліть досі не забула жодної назви німецьких населених пунктів і прізвищ. Німці дивувалися працьовитості і невичерпності енергії молодої українки, яка сама могла за один раз наповнити пів гарби сіна. Лінощі — це справді не про українців, тож за працею пані Олені вдавалося якось відволікати від себе тугу за рідною землею, хазяйни ж цінували хвацьку дівчину за вправну роботу. Та потайні мрії про визволення з ярма і повернення додому нарешті збулися — вона добре пам’ятає день, коли американці звільняли поневолених і відвозили їх до кордону із Радянським Союзом. Та їй поки не стелилася дорога до рідної хати, бо потрібно було служити вже не загарбникам, а своїм солдатам. Тож ще рік вона доглядала підсобне господарство у радянській військовій частині, яка дислокувалася в Угорщині.
За цей труд отримала орден «За мужність».
Згодом доля розпорядилася їхати до далекого Хабаровського краю, там народилися два її сини, а в Магнітогорську — дві доньки. Та чужі землі не надихали, певно, тож повернулися до Шполи — свого родовідного світу. З чоловіком побудували хату, трудилися разом у колгоспі імені Жданова. Також у трудовій діяльності числяться чотири роки роботи на цукровому заводі, але решту років до заслуженого відпочинку працювала ланковою в рільничій бригаді.
Вже 11 років як пішов у інші світи її чоловік, не стало і найстаршого сина, але підтримку і розраду отримує нині від меншого сина, доньок, внуків і правнуків. На її обличчі можна прочитати життєсяйну доброту, чуйність, ніжність і любов, якою обдаровувала своїх рідних все життя, а вони дарують їй щасливі миті сториці, вважаючи берегинею свого родоводу.
Наталія СТОРЧАК (фото автора).