НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ
Здавалося, життя скінчилось, коли 30 років тому вертоліт узбека Ашурмамата Атаджанова рухнув майже у жерло чорнобильського саркофагу. Та він, поборовши смерть, наперекір долі, не просто вижив, а й створив сім’ю та виростив чудового сина, і сьогодні вважає, що життя ― таки прекрасне!!!
Я давно мріяла про зустріч з цією людиною. Та все не виходило через різні поважні причини. Ашур (так він дозволив називати себе) проходив реабілітацію після перенесеного інсульту. І лише нещодавно після багаторічного табу на спілкування з журналістами, нарешті погодився розповісти нашим читачам про свій непростий і великий багаж минулого, яке і сьогодні нагадує про те, що ніколи не можна скорятися долі, а любити життя і боротись за кожну його мить!
Нині Ашурмамат Атаджанов — полковник у відставці. Йому 78 років. Має гарну сім’ю: дружину Ольгу, молодшу за нього на 14 років (чим Ашур дуже пишається) та сина Якова. Мешкає у двокімнатній квартирі Києва. Здавалося, чого більше бажати? Та те минуле... Воно не забувається...
Три десятиліття в авіації,
шість років з яких ― в небі Афганістану
Ашурмамат Атаджанов родом із Узбекистану, 1938 року народження. Його батьки ― мати Саламат та батько, якого звали Атаджан, виховували п’ятеро дітей. Батьки та дід прожили майже до 100 років. Все життя були місцевими костоправами. Вправляли вивихи, лікували переломи. Ашуру теж у спадок це дісталось. Тож ще з 12 років він ходив по селу «надавати медичну допомогу».
Батько вважав, що син має стати лікарем, бо має до цього хист.
— Спочатку я вступив до медінституту, — розповідає Ашурмамат. — Дуже хотів бути хірургом. Провчився 3,5 року, підпрацьовував медбратом, заробляючи собі на життя, щоб бути незалежним від родини. А потім так сталося, що змушений був залишити навчання. Кохання стало причиною. Молодий тоді ще був. Подався до України, вступив до Харківського льотного училища, яке закінчив у 1962 році.
Свій перший виліт Ашур запам’ятав добре.
— Це було в льотній частині м.Узин, куди мене направили після навчання в льотному училищі, — згадує мій співрозмовник. — Там був сформований десантний полк. Сам я маленького зросту, а літак, який я мав підняти у повітря, був завантажений танком, двома машинами — «бобиками», в ньому був і екіпаж.
— Як же підніму в небо я таку техніку? Як зроблю посадку? ― хвилювався неабияк. Та все вдалося. Це й було моє перше випробування як льотчика.
В Узині пропрацював 6 місяців, а потім московське керівництво направило мене у м. Владивосток, де випускали літаки-винищувачі. Там я пройшов гарну практику. Піднімався в повітря на найвищу висоту. Не кожен льотчик може довго так працювати. Треба мати здорове серце. Я ― тридцять років. Попросився в Афганістан, пересів на вертоліт — «вертушку». Це були семидесяті роки. Там якраз тривала війна.
Ашурмамат приносить вирізки з газет,які колись розповідали про його перебування на землі Афганістану.
«...Їхню вертолітну бригаду називали «таджицькою». Тому що командний склад був укомплектований офіцерами із Середньої Азії. Транспортна «вертушка», вся в диму та пробоїнах, зависла над невеликим «п’ятачком» біля афганського аулу.
― До Баграму хвилин сорок польоту, а ми тут всі, як на долоні, ― лише встиг подумати Ашур, натискаючи на важіль управління. Рукоятка заковзалась в крові, що сочилась з-під комбінезона із перебитого кулею плеча. Удар! Ще одна ракета потрапила в багажне відділення. Отямився від того, що по спині та ногах тече гас, а в моїй голові, голові радянського льотчика крутиться фраза із Корану: «Немає переможця, окрім Аллаха...».
Так згадував своє поранення Ашур у жовтні 2008 року в інтерв’ю газеті «Труд-7». Сьогодні, після перенесеного інсульту, йому важко пригадати ці моменти, але деякі з них пам’ятає добре.
― Тоді, в Афганістані, наш вертоліт, який підбили душмани, розбився майже повністю. Екіпаж залишився в живих. Нас підібрали з іншої машини і доставили в госпіталь. Хіба це не воля Аллаха?
В мене тоді в кабіні вертольота весь час був Коран, православні ікони. Я просив усіх богів зберегти мені та друзям життя. І вони почули. Бо і сьогодні я живий!
Вертоліт Ашура упав майже
в жерло саркофага
— У Афганістані я служив шість років. У 1986 році донеслися до нас чутки , що в Україні стався вибух на Чорнобильській АЕС. І згодом ми отримали наказ летіти туди. Наша група (13 вертольотів МІ-26) була відізвана з Афганістану в Радянський Союз. Тож у Чорнобиль я потрапив у перші дні після вибуху четвертого енергоблоку. Озброєні ми пролетіли пів країни, здійснюючи посадки лише для того, щоб заправитись паливом, — розповідає Ашурмамат.
― Спочатку доставляли річний пісок, скидаючи його у зруйнований реактор. Потім працювали у 30-кілометровій зоні, скидали з вертольота клейкий розчин для закріплення радіоактивних речовин на ґрунті, даху споруд. Розчин цей зв’язував на землі забруднений радіацією пил і не давав йому підніматися. Проводили до дев’яти вильотів за день.
У нас в кабіні машини висів дозиметр, і ясно було видно, що рівень радіації сягав кілька десятків рентген. Нас змушували навіть вдягати протигази, але в них неможливо було працювати. Від радіації там ніхто не міг захиститись нічим. Два дні ми літали, кілька днів відпочивали.
— День, коли сталося лихо, я пам’ятаю і нині. Того дня ми з напарником Миколою, як зазвичай, розпилювали з вертольота клейкий розчин. Вже спорожнили кілька ємкостей. І якось в останній із вильотів зачепилися за трос крана ― величезної конструкції, що стояла біля саркофагу енергоблоку.
Вертоліт рухнув вниз і впав прямо біля стін саркофагу. Напарник мій загинув. Родом він із Тольятті. А я був за штурвалом, вчепився в нього, і це, мабуть, пом’якшило падіння.
Лікарі не давали надії,
та я вижив!
― Опритомнів я аж на п’ятий день у одній із московських лікарень.
Пам’ятаю, як до мене підійшла медсестра і запитала, чи завжди я мав таке волосся?
― Я узбек,тому маю таке гарне чорне волосся, ― відповів я гордо. Коли ж вона піднесла мені люстерко, охнув від здивування. ― Я враз посивів!
Лікарі тоді не давали надії. Я мав струс мозку, отримав і сильне опромінення. За місяць лікування я повернувся в Узбекистан. Потім проходив лікування від опромінення у реабілітаційному центрі Пущі Водиці.
Я дав собі установку: «Жити!» Постійно приймав мумійо. Один лікар порадив. Думаю, що воно дуже допомогло мені.
За своїми властивостями та силою дії мумійо перевершує навіть женьшень, який називають «коренем життя». Знаю, що мумійо завжди використовували медики Сходу при лікуванні нервових захворювань, серцево-судинних та шлунково-кишкових захворювань, а також хвороб печінки, селезінки, легенів, при переломах, для стимулювання захисних процесів у організмі. Коли працював у Чорнобилі, теж вживав його. Там був один китаєць, який також радив робити це регулярно.
Дружина Ольга стала
янголом-охоронцем у житті
― За сім’ю навіть не думав тоді. Колишня дружина моя померла, діти вже повиростали, проживали тоді в Сибіру... Та як би ж не зустрілась мені в цьому реабілітаційному центрі моя рятівниця ― медсестра Ольга... Вона була такою турботливою. Робила мені уколи, вливала плазму. Я закохався у неї... Вона була молодшою на 14 років, розлучена, але за її серце треба було мені добряче поборотись з конкурентами... От і виборов її у боротьбі. А в 1994 році у нас народився син Яків. Ольга ж і стала моїм янголом-охоронцем.
До розмови долучається дружина Ашура ― Ольга:
― Ой, та я на нього спочатку й уваги не звертала! Хоча він був гарний, у льотній формі... Колеги мені розповіли, що він вміє ворожити по руці.
Я на той час 12 років була розлучена, тож хотілося було знати, заради цікавості, чи вийду заміж вдруге, чи ні. Тоді, пам’ятаю, Ашур подивився на мою долоню і сказав, що за рік я вийду заміж.
Та хто ж тоді міг припустити, що вийду саме за нього, за Ашура? І таки збулося. За рік ми одружились. Чому?
Та захоплювалась я його силою та жагою до життя. Словом, виявився він справжнім чоловіком!
От лише за все життя нічого і ні в кого не навчився просити. Після служби звільнився і працював водієм. Доки інсульт не стався.
Після інсульту Ашур майже за рік повернувся до звичайного життя. І все завдяки дружині, яка просто «виходила» його. Крім медикаментозного лікування, яке проводила Ольга Георгіївна, вони разом робили фізичні вправи, масаж, Ашур пив багато зеленого чаю, і потихеньку одужував.
Велику роль в лікуванні відіграє внутрішнє налаштування. Коли хворієш, не слід думати про погане. Погане акумулюється всередині. Робити установку: ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ! Вірити лікарям, які хочуть допомогти, бо без віри в лікування, одужання не настане.
Я сказав собі: Я буду довго жити! І так буде!
Людей треба любити. Не робити нікому боляче, погане, навіть тим, кого вважаєте ворогами. Нехай вам буде погано, але ви все одно РОБІТЬ ДОБРО! Добро обов’язково повернеться добром.
А, прощаючись, Ашурмамат просив передати усім нашим читачам своє щире побажання: «Саламат бол! ― Будьте здоровими!».
Лариса БАЧИНСЬКА.