Інша історія
Триває підготовка до народного просвітницького фестивалю «Товмацький курінь», ініційованого громадським активом Шполянщини та за підтримки Шполянської райдержадміністрації, районної ради, Товмацької сільської ради.
Керівник району Володимир Потапенко підписав розпорядження райдержадміністрації, яким затверджується Положення про фестиваль, склад організаційного комітету та заходи, які проходитимуть у Товмачі 24—25 червня 2016 року. Ця робота проводиться у рамках виконання положень Указу Президента України «Про відзначення подій 100-річчя Української революції у 1917—1921 рр.».
Як відомо, Товмач є батьківщиною для видатних особистостей, які чинили спротив більшовицькій окупації України у минулому столітті, — головного отамана Холодного Яру Івана Лютого-Лютенка та прототипа головного героя роману-бестселера Василя Шкляра «Чорний Ворон». У цій рубриці проливаємо світло на незвідану сторінку української історії, яка довгий час не лише приховувалася, а й насаджувалася у свідомість українців як діяльність «бандитів-ворогів народу», які насправді боролися за звільнення рідної землі від зайд та незалежність України.
Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі «не відпускає» мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, «родом із-під Товмача». Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман.
Відомо, що із Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг — Іван Лютий-Лютенко на псевдо Гонта. У тій борні з московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Гонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів «Вогонь з Холодного Яру».
Цього літа я побував на його могилі в Бавндбруку.
У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) — купина густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Але пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович, хоч і вийшов із бідної родини, вибився у заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.
Втім, якщо ви почнете розпитувати у товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, то більшість тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Гонту-Лютого нічого не знають. Така от сумна реальність нашої національної непритомності. У повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом із людьми. Але є, є ще такі, хто пам’ятає. У Товмачі — це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? — Галина Колос доводиться рідною племінницею першій дружині отамана Валентині Колос. Гонту-Лютого вона, звісно, не могла бачити, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків — дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Гонта, ще коли боровся з окупантами, іноді потай навідував родину і тоді просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка радянська влада викинула з хати. Вони перебралися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця та так і жили.
А дружина отамана Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Ще до одруження Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини Валюся Колос. І ось тепер ця молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим стало і саме життя. Вона ще нудила світом, могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою чи, як тоді казали, «мадісткою», і їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з тодішнього райцентру Мокрої Калигірки. Однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся — назавжди втратила жагу до життя і поволі впадала у божевілля. Без Івана. Вона днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті і в її уяві. Отак у невигойній тузі і тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Той ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, у селі досі називають Валюсиним…
Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали — її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.
— Як же так сталося, — запитую у Володимира Павловича Колоса, — що в Товмачі не лишилося жодних слідів Чорного Ворона? Хтось же мусив па-м’ятати отамана — з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже «з-під Товмача» — це ж десь отут поруч.
Володимир Павлович має на те свою, суто українську версію. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, у якийсь момент змінив своє справжнє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси.
Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих причин спершу законспірувався під подібним прізвищем Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі і повстанський псевдонім — Чорний Ворон.
Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я ЧОРНИЙ ВОРОН — наймення великого воїна, який у герці з московською навалою творив славу України.
Василь ШКЛЯР (автор роману-бестселера «Чорний ворон»).