«Книга пам’яті роду мого» ― таку назву має сімейний конкурс читачів районної бібліотеки, який проводився з 1 лютого по 22 квітня 2015 року. Його метою є формування у підростаючого покоління високої патріотичної свідомості, шанобливого ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Другої світової війни, збереження та усвідомлення знань про історію свого роду, своїх предків, виховання на цій основі поваги до старших поколінь та їхнього вкладу у відстоювання незалежності України.
В ньому взяли участь семеро учнів шкіл району: Тетяна Кравець (8 клас, Лозуватська ЗОШ І—ІІІ ступенів), Дмитро Денисенко, (5 клас, Станіславчицький НВК «ЗОШ І—ІІ ступенів»), Оксана Перегон (9-М клас, Шполянський НВК «ЗОШ І—ІІІ ступенів №3-гімназія»), Артур Клименко (9 клас, Лебединський НВК «ЗОШ І—ІІІ ст. №1»), Богдан Яременко (9 клас, Топильнянський НВК «ЗОШ І— ІІІ ступенів»), Артем Бездітко (5 клас, Шполянська «ЗОШ І—ІІІ ступенів №1») та наймолодший учасник Максим Торба (2 клас, Васильківський НВК «ЗОШ І—ІІІ ступенів»).
Учасники разом з батьками підготували книги пам’яті свого роду, які гарно оформили, виклавши в них родинні історії та розповіді про представників своїх родин, які брали участь у Другій світовій війні ― на фронті, в тилу, в партизанських загонах, у підпіллі та були вивезені до Німеччини.
― Всі учні дуже постаралися, готуючи свої роботи на конкурс, ― каже відповідальна за цей конкурс в районі заступник директора по роботі з дітьми ЦБС Валентина Іванкіна. ― Ми дуже вдячні батькам, педагогам, які допомогли своїм дітям створити такі чудові родинні книги. Приємно й те,що на обласному етапі робота учня 5 класу Шполянської ЗОШ І—ІІІ ступенів №1 Артемка Бездітка виборола перемогу.
Напередодні свята Перемоги ми представляємо вашій увазі уривок роботи-переможниці.
День Перемоги став для бабусі найщасливішим днем у житті
...Якось у шафі я знайшов старий фотоальбом, і ми з мамою почали розглядати старі фото. Увагу звернув на світлини маленької дівчинки, схожої на мою маму. Як з’ясувалося, це мама моєї мами і моя бабуся Даша (Галата Дарія Овксентіївна). З маминої розповіді я дізнався, що народилася бабуся Даша 23 вересня 1927 року в селі Лебедин. Вже в чотири роки залишилась без мами, яка померла молодою від важкої хвороби. І зрозумів я, яке нелегке дитинство було у моєї бабусі. З шести років її виховувала чужа жінка, яка заміняла маму. Та біда прийшла знову. Коли бабусі виповнилося дев’ять років, вона втратила й батька. Не встигла забути біль втрати, як почалась Велика Вітчизняна війна.
...З книг я дізнався, що була розроблена спеціальна програма, за якою до Німеччини повинні були потрапити від 400 до 500 тисяч українських жінок. В історіографії зустрічаються дані про те, що до Рейху було вивезено лише 15 тисяч українок із запланованої кількості. Як розповідала бабуся, їй принесли картку, за якою вона повинна була їхати до Німеччини на роботу. На той час бабусі було всього 13 років.
Всіх дівчат, яких мали забрати до Німеччини, зібрали в приміщенні сільської школи, а потім на підводах везли в м.Шполу до залізничної станції. Везли через Козину гору, так називався короткий шлях, яким ходили на базар у місто. За підводами бігли батьки та рідні з плачем, не сподіваючись уже колись побачити своїх дітей. Зі Шполи їх потягами повезли до самої Австрії. Їхали дуже довго у вагонах для перевезення худоби. Потім уже у Відні їх висадили. Там німці проводили «сортування», розділивши приїжджих на групи, які потім проходили медичну комісію.
Після цього бабусю та ще кількох дівчат було направле но на сільськогосподарські роботи в село Граматнойзідл. Забирав їх хазяїн Швейг гарною бричкою... Він був не злою людиною.
...Перший період був найважчим. Були сльози відчаю та горя. Згадка про Батьківщину та своїх рідних не давала спокою. Пізніше стала звикати. Хазяїн ставився полюдяному, добре годував.
Поруч з ними знаходились і інші дівчата, до яких ставились жорстоко і тримали впроголодь. Бабуся Даша розповідала, що вони допомагали їм вижити, перекидали їжу через високий паркан.
Дізнавшись про це, їхній хазяїн Швейг пішов на розмову до сусіда. І попередив, що якщо він не змінить свого ставлення і не почне належно годувати, то повідомить про це владу. Після цього випадку такого більше не повторювалося…
День визволення став великою подією у житті бабусі. Довгих три роки довелося їй важко працювати на чужині. Вже й стала втрачати надію, що колись повернеться до рідної домівки. Та у квітні 1945 року Радянські війська звільнили усіх остарбайтерів ― людей, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини.
Дорога додому виявилася дуже затяжною і важкою. Їхали потягом через поля, які були вкриті мертвими тілами людей та коней. Ця жахлива картина залишилась перед очима бабусі на все життя. Потім була зупинка в Кишиневі, де вони з 26 квітня по 2 травня проводили держперевірку у перевірочно-фільтраційному пункті. На Батьківщину бабуся повернулася 5 травня 1945 року. Це був найщасливіший день у її житті.
Ще багато випробувань випало на долю бабусі. Та вона завжди говорила,що війна це найбільше горе в житті кожної людини. Тому бажала, щоб більше ніколи не повторювалось жахіття війни…
Артем БЕЗДІТКО, учень 5 класу Шполянської ЗОШ №1.