«Навіть стіни мають здатність підслуховувати», «Мовчи, бо як би чогось не вийшло», «Покірне телятко дві корови ссе», «Мені ж тут ще жити й працювати…» Впізнаєте знайомі фрази із лексикону людини, особистість якої формувалася за часів СРСР? Минуло вже стільки років з тих часів, та чи позбавився пересічний люд цієї спадщини сумнозвісного колонізаційного періоду? Навряд. Бо, мріючи про велике оновлення і перезавантаження життя, продовжуємо потерпати від задухи пережитків тоталітаризму. Звідси й безсилля перед корупцією, яка на світ не 1991-го народилася, а прийшла в незалежну Україну повністю зрілою і виплеканою «совковим» рудиментом: згадаймо, як «по блату» можна було купити те, чого не було на полицях, але воно було відкладено «для своїх».
А чого лише вартує комплекс «володаря світу» в тих, хто потрапляє до владних крісел в сучасні дні. Прогресивні люди вже давно у саме слово «влада» вкладають інший сенс і мету, котра полягає не в насиллі та підкоренні людей своїй волі, а навпаки — служінні народу в якості талановитого управлінця й новатора. На жаль, такими характеристиками не можуть похвалитися деякі вожді Шполянщини. Ті, які подекуди веселять пересічних шполян демонстрацією своєї значущості та впливовості, прикриваючи свою бездіяльність заслугами простих трударів.
Так, минулого року у Шполі нарешті завершили будівництво та офіційно відкрили пам’ятний знак жертвам сталінських репресій. Ця подія відбулась завдяки ініціативі шполянина В’ячеслава Кишінька, який особисто впродовж семи років збирав кошти на пам’ятник та збудував його біля храму Різдва Пресвятої Богородиці. Втім усі лаври такого вшанування репресованих присвоїли собі перші особи Шполянської райдержадміністрації, які насправді не мають жодного стосунку до встановлення цього монументу. Проте, як кажуть у народі, одна справа допомагати, а зовсім інша — трофеї збирати.
Хіба ж не так це виглядало, коли заступниця голови РДА (яка свого часу вдало оминула люстрацію) навесні зібрала своїх підлеглих біля пам’ятного знаку задля вшанування пам’ять загиблих репресованих та, сухо зачитавши виступ з хронологічним переліком історичних даних, жодним словом не згадала, а тим паче не подякувала громадському активістові за встановлений пам’ятний знак?!
Не менш дивують шполянські керманичі і своєю рефлективною «совковістю», коли вдаються до класичних методів диктатури та залякувань у стилі авторитарного «батька всіх часів і народів».
Шполянські представники бізнесу вже давно звикли до нескінченних поборів на «добрі справи», які потім «робить» по всьому району голова райдержадміністрації. Що ж — комусь дано працювати, а комусь піаритись. І нехай би, коли б у міру! Та що ж робити, коли меценатство «вождя» переходить можливі рамки? Адже підприємець має годувати сім'ю та утримувати на плаву власний бізнес — чи ж не для цього працює? Але спробуй відмовитись — одразу можеш готуватися до нескінчених перевірок правоохоронних та інших контролюючих органів.
І це лише мова про малий приватний бізнес, який зумів загартуватися та проторувати для себе шлях до добробуту, знайшовши золоту середину між банальним вимаганням можновладців та участю в громадсько-політичному житті країни.
А що ж говорити державним службовцям чи працівникам комунальних закладів гуманітарної сфери, які залежать від робочого місця? На них тиснути із висоти владного крісла ще легше й простіше. Тож вже й не дивуєшся ще одному рудименту, що залишився нам у спадок від тоталітаризму, — вихваляння «доброго царя-батюшки» та виявлення йому абсолютної прихильності, навіть якщо «батюшка» той справжній бовдур. Бо що буває з тими, хто цього не робить, можна побачити на прикладі директора станції юних техніків Лілії Усик, яка «не тих» підтримувала на останніх виборах до Шполянської ОТГ, вільно висловлюючи власну думку у соціальних мережах. Як наслідок: виклик «на килим» та погрози звільнення. Але, треба знати пані Лілію, аби понадіятись зламати її такими «страшилками». Не знайшовши явних підстав, місцевий «Коба» вирішив діяти іншими шляхами — через її батьків. Так, на відомих волонтерів і прийомних батьків, Галину і Олександра Лоцманів враз з’явилася скарга від жителів Сигнаївки. Скаргу розглянув сільський виконком і зробив висновок… звільнити цих людей із займаних посад у сільському Будинку культури! При цьому, люди, котрі підписували скаргу, стверджують, що їх цинічно обманули — кажуть, що підписи ставили не проти Лоцманів, а за те, щоб сільський оркестр став муніципальним.
З таких же причин змушена була звільнитися з районного будинку культури і керівниця танцювального гурту «Еліт», творча і енергійна Леся Осадчук. Їй перепадало на горіхи за те, що постійно зі своїми вихованцями брала участь в громадських акціях, організованих мером Шполи Сергієм Кравченком — ще одним непокірним голові РДА.
Загалом, за підтримку ненависного мера прощення від голови РДА не має нікому. У цьому переконався і заступник директора центру зайнятості Ігор Мусюра, який за «відступництво» теж отримав по «заслугах». Три роки він виконував обов’язки керівника цієї установи. Не зважаючи на значні досягнення на цій посаді, його було усунуто перед самими виборами.
Тож, виникає логічне запитання — можливо районному керманичу просто не по дорозі з вільнодумцями? Чи комплекс манії величі змушує усувати від себе розумніших, компетентніших, авторитетніших? Бо тільки цим можна пояснити цькування молодого спеціаліста, директора ветлікарні Віталія Куниці, або начальника колишнього управління ветеринарної медицини, відмінного фахівця і професіонала своєї справи (зі мною погодиться велика кількість людей нашого району!) Володимира Овчаренка.
Чи не через це районний керманич горів бажанням «відправити в якесь АТО» і норовливих освітян Анатолія Козленка з Товмача і Сергія Осаулу з Лебедина, які є депутатами районної ради? Чи не тому подружжю Осаул, директорам Лебединських НВК, довелося пройти вишкіл на стійкість та пережити численні скарги та виснажливі перевірки?
Та, повертаючись до пам’ятного знаку жертвам Великого терору, хочеться нагадати, що за всі віки утисків в українцях таки не змогли вбити дух свободи дій і думок. Не вбили 80 років тому, тим паче не вб’ють і сьогодні!
Наталія СТОРЧАК