Звичай водити Козу на Василя, з 13 на 14 січня, – це містичне дійство, що прийшло до нас ще з дохристиянських часів і продовжує жити в обрядових дійствах сучасних колядників і щедрувальників.
Різдвяний Святвечір в українських сім’ях традиційно відзначали у тихому сімейному колі: готували дванадцять страв і носили хрещеним вечерю. А після Різдва наступали святки: час веселощів, імпровізованих вистав і масок.
Найбільшою популярністю у східних слов’ян користувалася маска кози, символу урожаю.
Зазвичай її робили із дерева, обклеюючи хутром. Нижня щелепа була рухомою, до неї прив’язували мотузку, і тоді «коза» могла клацати зубами.
Іноді обходилися обручем із лози. Дві гіллячки служили рогами, дерев’яні ложки – вухами.
На спину Козі одягали вивернутий хутром догори кожух.
За прадавньою легендою, щоб урятувати новонародженого сина від злої Мари, Божа Мати перевтілила його у козу. Кожного Різдва Богоматір обертатиме на козу своє дитя аж до кінця світу, допоки не скінчиться боротьба світлих і темних сил. Тож із язичницького символу родючості коза поступово перетворилася на одного із символів Ісуса Христа.
Але на святках Коза, як і належить домашній худобі, ніколи не ходила сама. Її водила юрба ряджених «козоводів», що йшли від хати до хати, щедруючи і розігруючи невеликі вистави.
Козу тримав за налигача Дід. Він мав величезний ніс і червоні щоки, а на його спині проглядався горб.
Маска Діда – це типізований образ старого купця, який, незважаючи на вік, лишився ласим до дівчат і чарки. В італійській традиції Дідові відповідає комічний старий із комедії дель Арте на ім’я Панталоне, а «козина комедія» у різних інтерпретаціях була поширена по всій території Європи від Атлантики до Кавказу.
З часів Київської Русі основними маскарадними персонажами були тотемічні тварини – Ведмідь, Корова, Вовк, Лисиця, Кіт тощо.
Пізніше в ритуальних дійствах колядників з’являлося все більше християнських та сатиричних мотивів: колядники розігрували біблійну історію народження Христа, а також ставили імпровізовані п’єси, де висміювали недоліки суспільства.
Серед інших персонажів стали зустрічатися Баба, Циган, Єврей, Поляк, Шинкар із Шинкаркою, Піп-п’яничка, Старець Савочка, Чернець, Молодиця, Запорожець, Чорт, Солдат…
Зазвичай, після свят маски викидалися, бо залишати у себе маску вважалося гріхом.
Меланка і меланкарі
Напередодні Старого Нового року, ввечері 13 січня, в народній драмі з’являється новий персонаж – Меланка.
Цю роль завжди виконує переодягнений дівчиною хлопець. Меланка пишно одягнена, замість маски часто має яскраво підведені брови і нарум’янені щоки. У руках тримає веретено, віник, ляльку чи який-небудь інший атрибут «бабського діла».
Меланка – невміла господиня. Згідно зі сценарієм, хлопець пародіює жіночі заняття, роблячи все незграбно і навпаки.
Є у Меланки й супутник – Василь (13 січня – свято Меланки, 14 січня – Святого Василя). Поруч з ними завжди крутяться Баба з Дідом, що символізують досвід поколінь.
А разом з ними гуляють й інші святочні персонажі, що поділяються на чистих (танцюють і співають, зазвичай не носять маски), та нечистих (жартують і «чинять кпини», завжди носять маски).
Традиційно, ходячи по хатам, меланкарі до звичних побажань здоров’я і достатку додають побажання сімейного щастя, ставлячи неприйнятні в інший час сценки еротичного змісту і співаючи щедрівки.
Цілі процесії ряджених ідуть вулицями, розважаючи перехожих та роблячи всілякі витівки. Такий святочний карнавал має назву «переберія», від слова «перебиратися» – переодягатися.
Наталія Довгопол, «УП»