Іноді звичайне хобі стає чимось значно більшим - способом знайти внутрішню рівновагу, відчути себе потрібною й повернути у життя тепло та сенс. Для шполянки Оксани Горової в’язання стало саме такою справою. Жінка власноруч створює трикотажні капці та сумочки, у які вкладає не лише час і працю, а й частинку своєї душі.
Журналістам Шполяночки майстриня розповіла, як захоплення з дитинства переросло у справу, що допомагає їй знаходити спокій, натхнення та підтримку у непрості часи.
Оксана Петрівна - корінна шполянка. Тут вона народилася, виросла та навчалася. Певний час разом із чоловіком-військовослужбовцем їздила світом, однак згодом родина повернулася до рідного міста.
«Я почала в’язати ще зі школи. Вчилась сама, потрохи, тоді ж не було інтернету, лише кілька журналів. Пам’ятаю, як моя бабуся в’язала гачком килимки, а мені більше подобались спиці», - згадує майстриня.
У молодості жінка в’язала переважно для родини - створювала невеликі речі для доньок, шукала ідеї у журналах. Та з роками через буденні турботи часу на творчість ставало дедалі менше.
Повернутися до улюбленої справи вдалося вже після виходу на пенсію.
«Донька якось попросила зв’язати корзинку-органайзер. Вона вийшла кумедна, трохи перекошена, але саме з цього почалось моє нове захоплення», - розповідає Оксана Петрівна.
Відтоді жінка почала більше вчитись, розбиратися у матеріалах та техніках, шукати нові ідеї й освоювати сучасні можливості для творчості.
«Зараз дуже багато можливостей - інтернет відкриває двері для розвитку у будь-якому віці», - каже вона.
Особливе місце у житті майстрині в’язання посіло після початку повномасштабної війни.
«Коли почалась війна, в’язання стало для мене способом заспокоїтись і зібрати думки. Це була опора у непростий час», - ділиться жінка.
Згодом у Pinterest вона побачила трикотажні капці й вирішила спробувати створити такі власноруч.
«Перші, чесно кажучи, теж були далекі від ідеалу. Мої діти стали першими, для кого я їх в’язала, і навіть підказували, що можна покращити», - усміхається майстриня.
Сьогодні Оксана Петрівна створює затишні речі для щоденного життя - трикотажні капці та маленькі сумочки ручної роботи.
«Капці, які взувають зранку з першою чашкою кави. Сумочки, які беруть із собою, як маленьку частинку затишку», - говорить вона.
Кожен виріб майстриня створює вручну, а сам процес займає чимало часу та потребує уважності до деталей.
«Це не дуже швидкий процес. Спочатку я замовляю нитки через онлайн-магазини, бо у Шполі таких немає. Беру натуральну пряжу - бавовну. Для маленьких сумочок такі нитки дуже гарні», - пояснює Оксана Петрівна.
Робота починається зі створення устілки. Далі майстриня працює з основою для взуття - гумою, яку також доводиться замовляти.
«Спочатку в’яжеться устілка, потім гуму проклеюю, прошиваю устілку через шило, в’яжу верх. Роблю кілька обв’язок, щоб усе було міцне та акуратне», - розповідає вона.
Освоювати нові техніки жінка починала самостійно - переглядала безкоштовні майстер-класи, а згодом купувала професійні уроки, щоб удосконалювати свої навички.
Каже, у роботі часто трапляються й нестандартні ситуації, адже кожне замовлення індивідуальне.
«Бувають різні нюанси, іноді доводиться навіть перев’язувати виріб. Одна жінка замовила капці: спочатку сказала один варіант кольорів, а потім - інший. Я почала в’язати, а вона вже пізніше уточнила, що хоче навпаки», - згадує майстриня.
Особливу увагу Оксана Петрівна приділяє замірам ноги, адже від цього залежить комфорт готового виробу.
«Я прошу не тільки довжину стопи, а й ширину та підйом. Бо буває: людина каже, що ніжка широка, а за розмірами виходить інакше», - говорить вона.
З часом улюблена справа почала приносити й невеликий дохід.
«Спочатку я просто дарувала свої вироби, потім брала оплату за матеріали. А зараз це ще й додаткова підтримка для мене. Але найцінніше - коли люди повертаються, дякують і носять речі, зроблені з теплом», - каже Оксана Петрівна.
Майстриня переконана: хобі потрібне кожному, незалежно від віку.
«На пенсії життя не зупиняється. Навпаки - з’являється час спробувати те, на що раніше не вистачало уваги», - говорить вона.
Для Оксани Петрівни в’язання давно стало чимось більшим, ніж просто рукоділля.
«У житті жінки дуже багато турбот, ми постійно віддаємо свою енергію - родині, близьким, справам. І дуже важливо мати щось, що цю енергію повертає. В’язання заспокоює, допомагає переключитись, впорядкувати думки. Але ще важливіше - це можливість проявляти себе», - ділиться вона.
І додає:
«Я вірю, що хобі потрібне кожному. Воно наповнює життя змістом, додає енергії і робить його яскравішим».
А найбільша мрія майстрині сьогодні - проста й зрозуміла кожному українцю:
«Щоб закінчилась війна».
І сьогодні Оксана Петрівна точно знає: навіть проста нитка може стати початком чогось більшого - того, що наповнює життя сенсом, теплом і радістю творення.