У селі Нечаєве Лип’янської громади оберігають вишиту спадщину в музеї Нечаєвського ліцею. Весільні, родильні, поховальні, побутові та релігійні рушники, пише Вікка.
Цю колекцію місцеві вчителі збирають ще з вісімдесятих років. Завідувачка музеєм вишиванки Інна Албул тоді ще була ученицею. А зараз продовжує музейну справу. Демонструє найдавніший експонат.
"Це рушник-літописець 1880 року…. на полотні зібрані узори з чотирьох рушників. Чому літописець? бо він дуже багато чого бачив, і війни, і голодомори. І дожив до сьогоднішнього дня у нашому музеї".
Фонд музею “Український рушник” нараховує півтори сотні вручну вишитих рушників, 12 дитячих вишитих сорочок, До 30 вишиванок дорослих – жіночих і чоловічих. Музейну колекцію примножують місцеві майстрині і зараз. Тетяна Дібрівська закохана у цей вид ремесла ще змалечку. Каже, у кожному стібку – любов до рідних людей.
"Це вишивала я старшому сину в перший клас як ішов, а оцей другому сину. А це мій весільний рушник, як вінчалися, на нього ставали. Сама вишивала. Я вишиваю з 6 років".
У Нечаєвому вишивка — частина шкільного життя. Першокласникам мами дарують рушник як оберіг на все життя. А випускники, прощаючись із ліцеєм, залишають тут власні вишиті імена.
Рушник випускників 2015 року — особливий. На ньому закарбовані імена тих, хто мусив віддати життя за право земляків носити вишиванку і співати українських пісень.
Зміни адміністративні, освітня реформа – все це привносить зміни у життя невеличкої громади. Та люди сподіваються: попри все, музейна справа житиме. І цінні серцю експонати залишаться там, де їх колись вишивали. Адже в цих рушниках — доля нечаївських родин і літопис громади.