Відомий лише знедавна, переважно зі сторінок праць українських істориків-письменників Романа Коваля та Василя Шкляра, повстанський отаман, сотник армії УНР, полковник Вільного козацтва Семен Гризло повернувся через десятиліття штучного історичного забуття до малої батьківщини — Кальниболота (Катеринополя).
Комуністичний режим, здавалося, навіки прикріпив міфічний ярлик до молодого і авторитетного нескореного українця — бандит, грабіжник!
Відкриті вже архівні документи проливають, ясна річ, інше світло на Семена Гризла — інтелігент, патріот України, хоробрий воїн, мудрий полководець, що свого часу керував 20-тисячним кошем козаків, людина високих моральних якостей.
— Як каже наш святійший патріарх Філарет: «Правда завжди переможе, бо на боці правди стоїть Бог», — зазначив козацький отаман Василь Кураш, який став головним ініціатором ідеї встановлення пам’ятника видатному земляку у Катеринополі. — Повернення Гризла — це і є тріумф правди. Несвідомі люди часто переповідають про нашого героя байки, забуваючи про головних винуватців трагедії. Хто влаштував голодомори? Хто вивозив інтелігенцію у ГУЛАГи? Хто депортував кримських татар? Відповідь одна: «Ті — хто вбив Гризла!» То чи можна їм вірити? Сліпо довіряти їхнім переказам? Повстанські отамани не були ні бандитами, ні завойовниками. Вони захищали свою землю, свій народ від більшовицької орди. Пам’ятник Гризлу — це подарунок молодому поколінню. Молодим людям — молоді національні герої.
На урочистості з приводу відкриття пам’ятника прибуло багато гостей із сусідніх районів, приїхали представники козацьких класів області. Побували на дійстві і представники Шполянщини — активісти «Товмацького куреня». Від імені шполян до присутніх звернувся поважний старійшина, активний учасник громадського життя Станіслав Мазурик, який вручив Василю Курашу в подарунок сувенір — чашку із зображенням портрета холодноярського отамана Івана Лютого-Лютенка.
Тож зусиллями небайдужого громадського руху наша історія поволі повертається з провалля. Ми маємо щодень доносити цю правду, якою б гіркою вона не була. Бо лише, враховуючи причини поразок наших попередників, уникнемо їх у майбутньому здобутті омріяної волі і миру на своїй землі. Маємо розуміти передусім, що програш повстанського руху в Україні на початку 20 століття стався через розбрат у повстанських загонах і надмірні амбіції ватажків. Як і в наш час. Тож будьмо пильними і мудрими.
Ганна ШВЕЦЬ