Напередодні важливого для багатьох громадян України державного свята, встановленого нещодавно указом Президента України Петром Порошенком, — Дня Гідності і Свободи, кореспондент районного щотижневика «Шполяночка+» зустрілася з учасником Євромайдану та антитерористичної операції, який був поранений у боях, шполянином Віктором САВЧУКОМ:
— Вікторе Васильовичу, шполянська громада щиро радіє Вашому поверненню додому і зичить якнайшвидшого одужання від тяжких поранень.
— Насамперед хочу висловити велику і щиру подяку всім, хто за мене переживав, молився і надавав фінансову допомогу! Спасибі вам, дорогі земляки, я кожної хвилини відчував вашу підтримку. Про себе скажу так: поранення тілесні — ніщо проти того душевного неспокою, що постійно ятрить душу. Нас оточує не так ворог зовнішній, як ворог внутрішній, а особливо той, котрий точить свідомість кожного зсередини. Триває боротьба добра зі злом на всіх рівнях — на духовному найбільше…
— Напередодні річниці Євромайдану які роздуми охоплюють Вас?
Як і рік тому, я очікую реальних і конкретних дій, направлених на знищення причин довготривалої руйнації і несправедливої системи, яка живить цинічних багатіїв-олігархів і кидає простий народ у ще більші злидні. Тоді діяти потрібно було повсталому народу, а тепер — всім разом, адже маємо, начебто патріотичну владу. На Євромайдан я спочатку їздив лише на великі віча, не хотілося просто танцювати і співати, хотілося застосовувати дієві методи впливу на тодішню злочинну владу. Відмічу, що ніхто процесом не керував, люди вже не слухали політиків, їм набридли кумири-обіцяльники і популісти. Розуміли, що назад дороги нема, потрібно йти в наступ і вимагати свого — геть антиукраїнських посіпак з державної влади! Тож пішли на радикальні дії з власної волі — волі тисяч людей, котрим набридло. А коли розпочалися бої на вулиці Грушевського, я поїхав на Майдан разом зі своїми однодумцями — Сергієм Ковалем, Сергієм Бондарем, Віктором Слюсарем, після чого вже залишилися на тривалий час. Там зустріли і наших земляків — Дмитра Сову, Олексія Пірогова, Степана Москалика, Олександра Присяжненка та інших.
— Вірили в те, що Майдан таки переможе?
— Навіть сумнівів ніяких не було. Знаєте чому? Бо ми вимагали правди і волі, а тому ці дві великі сили перебували на нашому боці. Скажете, що пафосно, але так і є. Нами керувала священна віра в перемогу справедливості.
— Коли вирішили їхати на схід протистояти сепаратистам?
— Після того, як росіяни відібрали Крим. Стало зрозуміло, що мало було повалити банду Януковича, потрібно збирати великі сили для подолання набагато більшого зла, яке цю банду годувало, — так званого «старшого брата» з імперськими рефлексіями. А це вже серйозне протистояння, яке потребує концентрації зусиль всього народу — від малого до великого. Я відчув у цьому свою місію і вирішив піти до райвійськкомату, але це нічого на дало — непридатний за віковим критерієм. На той час Сергій Коваль познайомив мене з побратимом-майданівцем Геннадієм Малишевим з Умані, який формував Уманський взвод ІІ батальйону Національної гвардії. Так я потрапив на тритижневу підготовку в Нові Петрівці, а потім довелося 43 дні захищати Слов’янськ, утримувати гору Карачун та визволяти це місто від сепаратистів.
— Ви побували на справжній війні, тож можете давати оцінку всьому, що відбувається на сході.
— За великим рахунком, всі перемоги бійців багато в чому завдячують волонтерам, небайдужим патріотам України, на яких тримається наша армія. Лише уманчани зібрали для нашого взводу 300 тисяч грн. Вважаю, що це не якась боротьба з терористами, а справжня війна із загарбниками, адже прості повстанці аж ніяк не можуть управляти воєнним процесом — потрібно володіти спеціальними знаннями про склад зброї і техніки та їх застосування. Це можуть робити лише спеціалісти. Тому маячня Путіна про громадянське протистояння на Донбасі — зухвала брехня. Ми мали справу з озброєною армією сусідньої держави-агресора.
— Яка доля Вашого батальйону?
— Після визволення Слов’янська відбулася ротація: І і ІІ батальйони об’єдналися у батальйон Національної гвардії оперативного призначення імені генерала Кульчицького (загинув 29 травня під час боїв за Карачун). Нас направили в Дебальцеве, де мені судилося нести службу лише декілька тижнів. Перед пораненням, в День Незалежності України, до мене приїхали волонтери зі Шполи Сергій Коваль, Анатолій Козленко та Сергій Бондар з гуманітарною допомогою для батальйону. Через декілька днів під час виконання бойового зав-дання мене було тяжко поранено, а мій друг з Умані Олексій Курмашев (позивний «Альпініст»), який встиг перев’язати мені рани, загинув… (триває пауза). Знаєте… Ця війна не скоро ще закінчиться. Це я там зрозумів. Путін не зупиниться, йому потрібно знекровити Україну, він не дасть їй спокійно розвиватися. Нас чекає ще не одне випробування і вихід один — об’єднувати суспільство і викорінювати зсередини все зло. Іншого виходу немає.
— Ви плануєте продовжити громадську діяльність в нашому районі?
— Знаю, що вже фізично не спроможний воювати із-за поранень, але хотів би знову боронити Україну від окупантів. Наскільки матиму можливостей, намагатимусь бути корисним громаді, бо нічого ж не змінилося! За що ж, за що загинули і продовжують гинути люди? Усе просто так не забудеться, всьому буде логічне завершення. Я певен.
Розмовляла Наталія ДАВИДЕНКО