Рятувальник за професією:
«Страх зникає, коли помітиш серед полум’я людину»
Рятувальник — це професія для відважних і мужніх людей. Кажуть, що це не професія, а спосіб життя. Особисто я вважаю, що рятувальник не лише через професійний обов’язок, а саме за покликом серця має приходити на допомогу, ризикуючи власним життям. Тож я вирішила з’ясувати, чи вважають пожежники цю професію своїм покликанням, чи можливо, для них — це лиш робота. Я поспілкувалась з рятувальником, працівником районного відділу Державної пожежної частини ВОЛКОВИМ Олександром Олександровичем.
З першого погляду в цій людині можна побачити неймовірну відвагу і безстрашність в очах. Кожна риса його обличчя ніби заявляє: «Я завжди готовий прийти на допомогу!». І справді, поруч з цим героєм відчуваєш себе в повній безпеці.
Найперше, що цікавило мене, була причина вибору саме цієї професії. Олександр Олександрович відповів коротко: «Від покликання не втечеш». Тому я відразу зрозуміла, що спілкуюсь з тим істинним рятувальником, який за власним бажанням ризикує собою. Також він розповів, що працювати в пожежній частині почав відразу після армії, не втрачаючи жодної можливості врятувати когось. Пожежник легко назвав риси, які мають бути притаманні рятувальникові:
— Найперше — це відданість роботі, — наголошує пан Олександр. — Якщо ти працюєш лише за заробітну плату, ти не зможеш рятувати. Не на останньому місці стоять відвага, сила духу та витримка. Дуже важко не лише фізично, а й морально щодня боротися з вогнем. Не треба забувати про відповідальність. Якщо говорити про характер рятувальника, то це має бути людина з добрим серцем. Якщо ти не відчуваєш співчуття до інших, не зможеш і допомогти.
Я помітила в Олександрові Олександровичу все, що він назвав, можливо, навіть більше — неймовірну любов до всього, що його оточує. Здавалось, вся сутність пожежного радіє, що просто живе. І це не дивно, адже щодня балансувати між життям і смертю, м’яко кажучи, нелегко. Пан Олександр розповів, що страх існує в душі до того моменту, де починаються дії. Невпевненість зникає відразу, коли, під звуки тривоги, рятувальники за 20 секунд одягаються, за лічені хвилини дістаються до місця нещастя і ліквідують надзвичайну ситуацію за найменший можливий період часу. Як каже рятувальник, будь-які ознаки страху розчиняються остаточно, коли помітиш серед полум’я людину.
— Якщо на очі потрапить хтось, хто не встиг евакуюватись, в твоїй голові лише план дій, можливі шляхи порятунку. Такі хвилини найтяжчі, адже треба не лише зберегти відвагу, а й поділитись нею з потерпілими, віддати йому хоч трішки своєї впевненості, — розповідає Олександр Волков.
Мене вразили ці слова і я запитала про способи, якими Олександр Олександрович налаштовує себе на роботу. Як виявилось, такого навіть немає. Налаштувати себе на подвиги треба ще при виборі професії, а зараз рятувальник вже не відчуває настільки сильного страху, щоб мати потребу позбавитись від нього. Я буквально втратила мову від сили духу цього чоловіка. І запитала, чи покинув би він роботу в МНС, якби мав можливість працювати в більш безпечному місці. Відповідь була однозначною і без роздумів:
— Звичайно, ні. Якщо я вибрав цю професію і став на цей шлях, я дійду до кінця. Я відчуваю в цьому свою життєву місію. Я не зможу покинути МНС, адже ця робота стала частиною мене. Не можна відірвати від себе, наприклад, руку. Це щось схоже. Я не відчуватиму себе повноцінним, якщо покину пожежну частину.
Щоб поринути в життя рятувальника повністю, я поспілкувалась з його сім’єю. Спочатку я завітала до батьків пана Олександра, адже це саме вони дозволили сину стати на такий небезпечний шлях. Раїса Артемівна, мама нашого героя, сказала:
— А що може відчувати мати? Моє серце ніколи не б’ється спокійно через такий вибір Сашка. Та я не зупиняла його. Це вибір мого сина, і, якби ми з його татом не дозволили, син не був би щасливим. А зараз, коли я погляну в радісні очі моєї кровинки, відчуваю свою материнську місію частково виконаною.
Тато рятувальника, Олександр Федорович, висловив справжню гордість за свою дитину:
— Коли вперше взяв на руки сина, не міг і уявити, що так пишатимусь ним. Як тільки подумаю, що Сашко мало не щодня рятує когось, гордість за нього просто виходить за межі. Не кожні батьки можуть похвалитись таким сином, як мій.
Дружина Олександра Олександровича, Тетяна, може лише дякувати Богові та батькам героя за такого чоловіка. Як вона говорить, Олександр надзвичайно люблячий і ніжний батько для їх 2-річної доньки Богданки: «У вільний від роботи час Сашко, не гаючи й хвилинки, спішить розповісти доньці щось нове, погратись з нею. Він є дуже оптимістичною людиною і хоче поділитись своєю любов’ю до світу з усіма нами».
Як я дізналась, Олександр Олександрович має дуже різнобічні інтереси. По-перше, він захоплюється риболовлею. «Посидіти в тиші на березі річки для Сашка, як відпочинок після насиченої роботи», — говорить дружина Таня. Окрім того, рятувальник обожнює потішати рідних приємними несподіванками. «Мало хто з батьків може похвалитись такою великою кількістю сюрпризів від сина», — говорять мама й тато.
В Олександра Олександровича майже не залишається часу для себе. Проте все-таки полюбляє проводити безсонні ночі за читанням цікавих книг. Як розповідають рідні, герой має велику бібліотеку і, по можливості, поповнює її новими книгами.
Рятувальника ми всі сприймаємо, як захисника. Це справді так, адже саме люди цієї професії завжди приходять на допомогу тим, хто потрапив у біду. Але пожежники — це такі ж люди, як і ми. Після мого спілкування з Олександром Олександровичем мені здалося, що життя працівника МНС ділиться на дві частини: рятувальник і звичайний сім’янин. Варто їм переступити поріг пожежної частини, інший світ залишається позаду. Рятувальники присвячують себе своїй професії повністю, іноді жертвуючи щасливою сім’єю, здоров’ям, а, подекуди, й життям.