У ХХ столітті українці пережили три голодомори — 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років. Та найчорніша сторінка нашої історії — Голодомор 1932–1933 років. За різними оцінками, тоді загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей — масштаб, який важко осягнути розумом.
Передумовою трагедії стала примусова колективізація, «розкуркулення», нереальні хлібозаготівлі та масовані репресії. Після удару по українській інтелігенції та церкві сталінський режим узявся за селян — основу української нації.
Голод приховували. Радянська влада офіційно заперечувала масову смертність, а будь-яка інформація про трагедію знищувалася. Лише з відновленням незалежності Україна змогла говорити правду. У 2006 році Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу.
У книзі «Голодомор 1932–1933 років в Україні. Шполянщина свідчить» зібрано близько сотні спогадів мешканців району — болючих, страшних, правдивих. Вони показують, як виглядала трагедія не зі статистичних таблиць, а з життя звичайних людей.
На початку 1932 року влада оголосила «ударний місяць» для завершення хлібозаготівель. У села вирушили уповноважені, «буксирні» й ударні бригади. Шукали хліб усюди — в підшивці хат, у соломі, у землі. У Сигнаївці бригада «викачала» понад 1100 пудів зерна. У Лебедині, Матусові та Буртах карали «нездавачів» хліба: одних виключали з партії чи комсомолу, інших засуджували на примусові роботи.
Проте навіть надзвичайні заходи не дали змоги виконати план: до лютого 1932 року він був закритий лише на 74 %. У район додатково направили десятки комсомольців, буксирні бригади знову обшукували села, а тим часом господарства залишалися без насіння та тяглової сили.
Улітку 1932 року, коли почали дозрівати колоски, по селах ловили й судили «стригунів» — дорослих і дітей, які намагалися вижити. За рік за «розкрадання» хліба засудили 90 людей, п’ятьох — до розстрілу.
Урожай був непоганим, але хліба селянам майже не видали. З комор вивезли все зерно, та план знову провалили — тому бригади пішли по дворах удруге, забираючи останнє. У людей не залишали ні зернини. Активісти вишкрібали з хат навіть квасолю та борошно з горщиків. Село не стихало від гавкоту собак і плачу дітей.
До лютого 1933 року люди ще трималися на картоплі, буряках, домашніх тваринах. Та з кінця зими смерть почала косити селян масово. Морози добивали тих, хто пухнув від голоду. Їли все, що можна було знайти: жом, листя, мох із дахів. Пекли «перепічки» з кукурудзяних качанів. У кого була корова чи коза — той мав шанс вижити. Але інколи й цих годувальниць крали, прирікаючи родини на смерть.
Люди помирали всюди — в хатах, на дорогах, у степу. Щоранку біля колгоспних скотомогильників стояли селяни в очікуванні мертвих коней: конина рятувала життя.
Багато хто вирушав у Росію міняти одяг і речі на зерно. Дорога була небезпечною: на кордонах висаджували пухлих, а інколи — зганяли пасажирів водою з шланга. Але навіть тим, хто діставався базарів, не завжди вдавалося повернутися: зерно по дорозі часто грабували.
Пік голоду настав навесні та влітку 1933-го. Люди їли лободу, бур’яни, листя дерев, від чого труїлися. У Матусові та Станіславчику зафіксували випадки канібалізму — про це свідчать і архіви, і спогади очевидців.
Жахлива байдужість, що прийшла разом із виснаженням, проявлялася в усьому. Старожили досі згадують історію хлопчика, якого знайшли мертвим на вулиці. Його поховали в неглибокій ямі — сил копати не було. І ніхто навіть не поцікавився, хто він. Усі жили поряд зі смертю і кожен боявся, що наступним буде він.
Скільки саме людей загинуло в Шполянському районі — невідомо. Даних майже не збереглося. Проте історики зазначають: на Київщині, до складу якої тоді входила Шполянщина, голод був особливо лютим. За підрахунками історика Станіслава Кульчицького, саме на цю область припало 26,8% усіх смертей від голоду в Україні.
Першою спробою системно зафіксувати місцеву трагедію стала робота історика-краєзнавця Івана Єлінецького та вчителів і учнів Лебединської школи №2. Вони зібрали сотні свідчень очевидців і створили «Книгу пам’яті лебединців», яка містила понад 1700 імен. Згодом на її основі почали створювати розширений меморіальний варіант.
Трагедія Шполянщини — лише частина великого українського болю. Але саме з таких локальних історій складається масштаб національного геноциду — злочину, який забрав мільйони життів і ледь не зламав майбутнє українського народу.
За матеріалами книги «Голодомор 1932–1933 років в Україні. Шполянщина свідчить»