Він усміхається їй з небес... Десь з-за хмар лине на Землю його голос: «Мамо! Не плач... Ти тільки не плач, моя ріднесенька...». Він благає її пробачити за сльози і невимовний біль, що приніс, пішовши назавжди у Вічність…
Та так розпорядилась доля, а по-іншому він просто не міг…
Його серце зупинилося рік тому ― 20 січня по дорозі до Донецького аеропорту, куди Сашко поспішав до своїх хлопців ― бойових побратимів. А та страшна звістка про смерть сина, що принесли Ользі Миколаївні Кондратюк зі Шполи, вже рік ятрить душу, живе у серці закривавленою, незагойною раною…
Життя для матері стало маревом. Здається, що все це лишень наснилося жінці, і ось-ось він, її єдиний, рідний, завжди уважний та турботливий Сашко після 20 січня, як і обіцяв, повернеться у відпустку додому…
Ольга Миколаївна Кондратюк переглядає старі фото. Ось її Сашуня ще зовсім маленький, лишень навчився ходити… А ось ― із татом на природі.. А на цьому фото ― у білому халаті, такий веселий та щасливий, вже студент медичного…
― Ой, як же він мріяв бути хірургом,― згадує Ольга Миколаївна.― Його тоді так і називали друзі ― «хірургом»... Як же я хотіла, щоб він отримав саме ту освіту, про яку мріяв. Собі у всьому відмовляли, навіть корову продали, щоб було за що вчити сина. Ми тоді жили в Ярославці. Сашко успішно закінчив школу, і в нього навіть вагань не було, куди йти. Пішов навчатися у Черкаський медичний коледж. Після його закінчення працював у Лозуватській амбулаторії. Потім вирішив навчатися далі. Вступив до Вінницького медінституту. Там зустрів і свою дружину Мирославу. Там народилась у них донечка Ангеліна...
Потім була інтернатура... Сашко увесь час шукав себе. Здобувши спеціальність педіатра, таки мріяв про хірургію… Була робота в дитячій консультації Шполянської центральної районної лікарні, потім ― практика в столичних медичних клініках. І щойно розпочались воєнні дії в зоні АТО, Сашко вже був там ― командиром медчастини. Рятуючи поранених, надаючи їм медичну допомогу, зміг повністю реалізувати себе як лікар...
У телефонних розмовах з мамою Олександр Кондратюк обіцяв їй після 20 січня приїхати у відпустку, мріяв, як скоро повернеться додому. Коли ж 19-го січня минулого року його телефон не відповідав, мати забила на сполох…
Важко нині Ользі Миколаївні згадувати, як в темній холодній домовині повертався у свою вічну відпустку додому її син... Його зустрічало усе місто. Сашкову дорогу додому освітлювали вогні безлічі лампадок, запалених шполянами ― всі небайдужі люди, незважаючи на січневу негоду, чекали на останнє повернення її Саші.
Якби ж Сашко міг побачити, як, стоячи на колінах, шполяни віддавали йому останні почесті, безмежно дякуючи Героєві за їхній спокійний сон, за віддане ним життя в ім’я миру на рідній землі…
Та впевнена, там, високо в небесах, він все бачить… І приходить у снах, щоб розказати неньці, що колискову ангели йому співають саме так, як співала матуся в дитинстві. І увесь час просить пробачити матір, що так рано залишив її одну.
― Я просто не міг інакше, матусю, ― тихо лине з-за хмар… ― Не міг, повір, моя рідненька, Україна ж у мене, як і ти, була одна…
Усіх, хто знав і пам’ ятає Героя ― Олександра Кондратюка, просимо згадати його 20 січня ― в річницю пам’яті ― добрим словом та у тихій молитві.
Лариса БАЧИНСЬКА.