Зазвичай улітку шполянські школи зустрічають своїх випускників різних поколінь. Приїжджають вони з найвіддаленіших куточків нашої неосяжної України, міст та сіл сусідніх держав, які вже за багато років стали їм рідними, бо там створили свої сім’ї, виростили дітей, там нині їхній дім.
Та, мабуть, немає жодної людини, яку б не проймало почуття ностальгії за дитячими безтурботними роками. І, повертаючись сюди, до рідної школи, кожен із випускників знову і знову переноситься у своє дитинство чи юність, згадує часи, коли все здавалося новим, яскравим, цікавим, а світ ― просто неосяжним. Коли кожен із них хотів швидше стати дорослим…
Мрія стати дорослими у одинадцятикласників 10-А та 10-Б класів 1965 року випуску міської школи №3 давно здійснилася, більшість із них вже перебуває на заслуженому відпочику, всі вони мають дорослих дітей та онуків...
Нинішнього року ― 18 липня ― через п’ятдесят років вони зустрілися, щоб розповісти про своє життя, згадати шкільні роки, підтримати один одного, поспівчувати чи порадіти успіхам своїх друзів...
Вони навчалися у старій школі №3, у приміщенні якої нині знаходиться міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
― Серед нас є бухгалтери, вчителі, представники робітничих та інших професій. Та головне, що ми всі пронесли через життя нашу дружбу, вірність, любов до рідного міста, своєї альма-матер, ― ділиться враженнями від зустрічі Людмила Габелок-Скачидорога.― Нас зібралося всього дванадцятеро, але ми всі дуже раді були побачити один одного, і, повернувшись у свою юність, веселилися та раділи зустрічі з ним через півстоліття.
Звичайно, згадали і своїх вчителів, нині покійного класного керівника та вчителя російської мови і літератури Матвійчук Олену Миколаївну, вчителя української мови і літератури Чепур Надію Олександрівну, відвідали могили своїх однокласників.
На мить випускники повернулися на уроки української мови та літератури, які викладала їм Надія Олександрівна Кисиленко ― вона прийшла в цю школу ще зовсім молодим вчителем і віддала педагогічній роботі усе своє трудове життя. Пригадували й заняття з іноземної у Парасковії Дмитрівни Горбенко. А ще ― як збирали металобрухт, прагнучи вибороти перше місце у шкільному змаганні.
Вони тоді таки стали першими, але за свої «металобрухтівські пригоди» поплатилися покаранням старших, бо понавозили до школи навіть те, що було чужою власністю і чого чіпати не можна було. І всі пам’ятають, як тоді було гірко-важко, і як весело згадувати нині ті пригоди юності.
Пригадати найвеселіші моменти життя допомогла й стінгазета, зроблена колишніми учнями ще на 10-ту річницю шкільного випуску, яку вони зберегли й донині.
Та хоча кожен із цих випускників нині вже має поважний вік, для своїх однокласників вони назавжди залишаться просто Людами, Валями, Лесями та Валентинами... І в душі ― такі ж, які були півстоліття тому...
Лариса БАЧИНСЬКА.