ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

ВЕЛИКА ВІЙНА 2014...

(Продовження.
Початок в №№30— 32, 35).

Народний депутат України, командир полку «Азов» Андрій БІЛЕЦЬКИЙ:
«Українська армія навчилася
воювати з Росією»
Ситуація на сході України стає все більш напруженою. Активні бойові дії відбува- ються по всій лінії проти­стояння. За майже рік цієї жорстокої війни, з перемога­ми та поразками, ми навчили­ся воювати. Нині Українська армія — це серйозна сила. У нас є досвід, якого бракува­ло раніше. Ми навчилися во­ювати з Росією і даємо гідну відсіч ворогу.
Бійці полку «Азов» викону­ють бойові завдання не лише в зоні своєї відповідальності у Маріуполі та прилеглих до міста населених пунктах. Частина наших воїнів також допомагають у боях навколо Донецького аеропорту.
Стримуємо й далі ата­ки ворога і в околицях Маріуполя, знешкоджуємо диверсійні групи окупантів, контролюємо ситуацію в місті через високий рівень загрози терактів. «Азовці», як завжди, демонструють ви­сокий бойовий дух і готові до найзапекліших боїв. Не маю сумнівів, що плани Путіна бу­дуть вчергове зруйновані.
У лавах захисників України не тільки наші співгромадяни. На допомогу українському народу прийшли добровольці з багатьох інших країн, бо розуміють, що якщо не зупи­нити агресора на Донбасі, його апетити зростатимуть і простягатимуться далі. Ці мужні люди стали в бій пліч-о-пліч з українцями, показу­ючи кращі приклади бойової звитяги.
Вважаю, що наша дер­жава має віддати належ­ну шану тим іноземцям, які допомагали і допомагають Україні боротися за свою не- залежність і свободу. Тому нещодавно як народний де­путат я зареєстрував зако­нопроект про внесення змін до статті 6 Закону України «Про державні нагороди Ук- раїни», який дасть змогу на­городжувати званням «Герой України» також іноземних громадян. Ми називаємо його Законом імені Михайла Жиз­невського — на честь героя, який першим серед іноземців віддав своє життя за Україну в січні 2014 року під час про­тистояння на вулиці Грушевського в Києві.
Український народ має пам’ятати кожного героя цієї війни, шанувати відвагу і хоробрість тих, хто склав го­лову, захищаючи нашу рідну землю та її майбутнє.
Вибори і війна
Громадянський голос
на виборах —
це іменна зброя
(з «Пам’ятки виборцю»
в соцмережах).
...Чотири колони —
зі мною, а п’ята —
у Мадриді.
(слова, що приписуються генералові Молу
в час громадянської
війни в Іспанії.
Україна вперше про­водила вибори в контексті війни.
Парламентські вибо­ри-2014 — позачергові, продиктовані необхідністю ще незавершеної Революції Гідності. форми.
Президент Путін сподівався завести в український парламент свою потужну фракцію, складену з усіх цих тігіпків, бойків, шуфричів, кі- валових (за якими, до речі, плаче українська тюрма). І таки досяг задуманого.
Фальшиве перемир’я, коли обидві сторони не мають жодних ілюзій, що це — справді перемир’я, насправді було потрібне, щоб оговтатися після тяжкої іловайської пораз­ки і щоб провести вибори, ціна яких була висока.
Президент Порошенко мав надію, що парламент уперше за своє існування ста­не нарешті саме українським. І наша в те віра анітрохи не менша за президентську.
Володимир Путін не втрачав сподівань, що наш парламент так і залишить­ся проросійським болотом, у якому й далі тонутимуть будь-які українські пориван­ня. Комуністи, прогресивні й не прогресивні соціалісти, соціал-демократи об’єднані (імені Медведчука), регіонали і незліченні «тушки»... — весь цей набрід, пафосно пойме­нований народними депута­тами України, всіма метода­ми боровся з Україною та ще й немилосердно обкрадав її. Невипадково саме наймення «депутат» стало в нас од­ним з найодіозніших. Це — синонім продажності, зради, корупції і крадійства. В цьо­му з ним можуть конкурувати хіба що прокурор, суддя та міліціонер.
Петро Порошенко висло- вив сподівання, що саме ці вибори стануть першою масштабною народною люстрацією. Слова ці ви­даються оптимістичним перебільшенням, якщо взя­ти до уваги передвиборчі рейтинги деяких учасників пропрезидентського блоку). Видається, що замасковані під опозицію антиукраїнські сили, мов таргани, таки й цього разу прошмигнуть у парламент. Але є надія, що їх буде значно менше, ніж це було раніше.
Щоправда, навіть прези­дентський блок трохи збенте­жив тим, що в ньому ми поба­чили не одного з «учорашніх», які були, сказати б, із про­тилежного боку барикад у час протистояння з режи­мом Віктора Януковича. Оця політична неперебірливість президентської команди — чи й самого Президента — не може не насторожувати. Якщо так піде далі, то Петро Олексійович може стати чи­мось середньоарифметич­ним між Кучмою, Ющенком та Януковичем і не виросте насправді в українського дія- ча непересічного масштабу. Та це — тема окремої розмо­ви.
Коли в ЗМІ почали опри­люднювати списки канди- датів на вибори від партій і блоків, дехто з велемудрих всезнайок, зауваживши нові обличчя й імена (скажімо, громадських діячів Майда­ну чи комбатів з АТО), за­бив тривогу: в парламент ідуть непрофесіонали! А хто ж зі знанням справи за­кони писатиме?!. Виходить, що краще нехай будуть там усі антиукраїнські елементи, всі «тушки», всі професійні патріоти, в яких справжній український патріотизм, як мовиться, ніколи й не ночу­вав; нехай усе залишається так, як є (навіть аргумент на користь цього висував­ся: «Цей парламент так на­ляканий, що проголосує за все, що від нього вимага­тиме Порошенко»). Однак, як показали голосування за визнання УПА й за поправ­ки до Закону про вибори до професіоналів з пар­ламентських «геронтів» і непрофесіоналів типу Надії Савченко, Семена Се­менченка, Дмитра Яроша, Андрія Білецького, Юрія Бе­рези та інших командирів, що воюють на Сході проти російських терористів, то тут чомусь або не береть­ся до уваги, або свідомо замовчується найголовніша обставина: ці, другі, мають у собі український імператив, вони голосуватимуть, вихо­дячи з наших національних інтересів, а не за наказом із Кремля. А щодо того, що вони не мають належної юридичної освіти, то треба нагадати, що її не мав і Вінстон Чер­чилль. У парламентарів є ціла армія консультантів, екс- пертів та інших помічників, які завжди допоможуть їм перекласти юридичною мо­вою ту чи іншу пропозицію. За таких депутатів можемо бути спокійні — вони не про­голосують за такі закони, як, скажімо, злочинний виплід мислі Ківалова-Колесніченка або сумнозвісний закон від 16 січня про диктатуру. Тому всі ці велемовні ар­гументи про недоречність і непотрібність парламентсь­ких виборів сьогодні — зви­чайна демагогія, мета якої зупинити процес ліквідації елементів режиму Януко­вича. Це — не просто зміна якості влади, принципове її оновлення. Це — подальша деколонізація України. Це ще рішучіші кроки в Європу, оскільки зрозуміло, що якісно це буде зовсім інший парла­мент, зорієнтований на Захід. Те добре розуміють не тільки в Україні, а й в Кремлі. Тому з усіх сил РФ намагалася пере­шкодити проведенню виборів, нагнітаючи обстановку на Донбасі, куди вона нагнала армаду бойової техніки й де­сятки тисяч уже не замаско­ваних під місцевих повстанців військовослужбовців. А параралельно, як уже мовило­ся, Путін формує і, ясна річ, фінансує для України «п’яту колону», котра за будь-яку ціну повинна взяти 5-відсотковий бар’єр, щоб окопатись у Верховній Раді. А перед виборами російські телеканали істерично вола­ють: на виборах до влади в Україні прийдуть оскаженілі націоналісти. Цього допусти­ти не можна — «Росія хоче мати сусідкою добру брат­ню країну» (цитата з одного телеспічу). А добра братня країна для неї, знаємо дав­но, лише та, в якій Росія господарює, мов у себе вдо­ма. Варто нам лише подати голос про якісь свої права, як одразу ми опинаємося в ролі винуватців, яких треба кара­ти усіма можливими спосо­бами. Як мовиться в нашому прислів’ї: «За моє жито мене й бито...». Характерно, що до остан­нього передвиборчого дня в Україні не вщухали суперечки з приводу того, чи треба було оголошувати вибори в час війни. Серйозні аргументи звучали з обох боків. Не мож­на дозволяти собі таку розкіш як ігри в парламентські пере­гони тоді, коли ллється кров українських патріотів, — ка­тегорично заявляє одна сто­рона...
Друга сторона нагадува­ла про Європу і США, котрі наполягають на необхідності демократичного розв’язання всіх конфліктів, законності зміни влади, й апелювала до тієї частини суспільства, яка підтримує ідею позачер­гових виборів... Небувало коротка дистанція для забігу передвиборчої агітації да­вала надію, що цього разу у вуха електорату буде влито набагато менше негативу і що його інфікуватимуть тим брудом, котрий випливає за неминучої в таких сюжетах війни компроматів...
Отже, другі вибори в умо­вах війни. На президентських, де, нагадаю, тріумфально переміг Петро Порошенко, ентузіазм електорату був помітно вищий — голосували не просто за зміну політичної парадигми й за конкретно персону Петра Порошенка. Голосували за надію, за мир, що його обіцяв лідер пре­зидентських перегонів. Зате було багато гіпотез, хто про­ходить і хто не проходить до парламенту. Зрозуміло, що беззаперечним лідером усі визнавали Блок Петра Поро­шенка.
І сам Президент, і його команда були впевнені, що блок його імені легко пере­може на виборах. Так дума­ла й переважна більшість аналітиків і, виходячи саме з цього, вибудовувалися всі прогнози на майбутнє, ви­мальовувалися особливості конфігурації парламентської коаліції, в якій мала цілковито домінувати пропрезидентсь­ка сила. Але буквально за тиждень-два рейтинг Поро­шенка чи не наполовину різко обвалився. Спричинилося це двома обставинами. Перша: кадрова політика Президен­та, абсолютно невдалі, на гад­ку загалу, призначення голо­ви Нацбанку Гонтаревої, яка не змогла зупинити стрімке падіння гривні й заспокоїти суспільство, що вирівняє цю ситуацію, — суспільство про­демонструвало, що зовсім не довіряє президентській креатурі. Абсолютно невда- лим було також призначення міністра оборони, що викли­кало недовіру й збентеження серед військових та іронію в суспільстві. Плейбой Ге­летей зі своєю сліпучою усмішкою може зніматися в голлівудських бойовиках у ролі спритного ковбоя або героя-коханця, але зовсім не годиться — це помітно навіть цивільному погляду — на роль міністра оборони в час війни. Тут має бути або харизматичний політичний лідер на взір Юлії Тимошенко зразка 2004 року, який все­лятиме почуття впевненості, окрилюватиме й поведе за собою, або ж глибокий воєнний стратег і тактик, який особисто розробить док­трину того, що називається евфемізмом «АТО» й осо­бисто реалізуватиме її, не чекаючи команд цивільного чоловіка Петра Порошенка, який згідно зі своєю поса­дою, поставлений на роль го­ловнокомандувача, а тільки погоджуючи з ним свої дії, ав­торитетно переконуючи його, що діяти треба тільки так, а не інакше.
(Далі буде).