Подружжя Мальчиків взяло участь у Міжнародному марафоні в Парижі
За час подолання 42-ох кілометрової дистанції Інні та Сергію довелося пережити неймовірні емоції і відчути справжній тріумф. Цей марафон, безперечно, став визначною і пам’ятною подією в їхньому житті — екзаменом на взаємопідтримку, силу, терпіння і витривалість, щоб зрештою, подарувати чудову винагороду — відчуття щастя і радості перемоги над собою.
Своїми враженнями від цієї події з читачами «Шполяночки+» поділилася шполянка Інна Мальчик.
—Інно, Ваша з чоловіком участь у такому відомому марафоні, справді, є сенсацією для нашого району. Розкажіть, будь ласка, що це був за марафон і як ви стали його учасниками.
—Паризький щорічний марафон — це, звичайно, непересічна масштабна подія, на яку з’їжджаються бігуни з усіх куточків планети. На старт виходять понад 55 тис. представників зі 100 країн.
Професіонали приїжджають сюди, щоб поборотися за непогані грошові призи, любителі ж, такі, як ми, — отримати задоволення від бігу на вулицях одного з найкрасивіших міст світу.
Цього року він відбувався 8 квітня. Взяти участь у такому марафоні було для нас з чоловіком давньою мрією, яка народилась у Парижі кілька років тому під час однієї з подорожей . Ми стали глядачами такого неймовірного дійства. Я бачила, що окрім професійних бігунів в забігові брали участь люди, для яких, очевидно, це було неймовірною мотивацією. Одна пара проходила марафон із піврічним малюком, ще інший чоловік — у інвалідному візку, було багато бігунів у карнавальних костюмах…
Словом, вже через певний час ми одностайно вирішили, що братимемо участь. Подали заявку і почали готуватися…
—Кажуть марафонцями одразу не стають…Та ще й на таку фантастичну дистанцію в 42 км… А ви зробили це наперекір усталеним твердженням…
—Так, для нас с чоловіком участь у Міжнародному марафоні була особливою. І попри втому, яка природньо відчувалася після подолання дистанції, ми отримали неймовірне задоволення від бігу… Але цьому передували тренування. Зазвичай, щодня біг на дистанції 7—12 км для нас є просто звичайною розминкою. Але ми гарно усвідомлювали, що для участі у такому марафоні потрібна інша підготовка. Тож за два місяці до цієї події доводилося тренуватися інтенсивніше, потроюючи свої навантаження до 30-40 км, аби організм адаптувався до них. Відпрацьовувалося все до дрібниць… І приємно, що результати нас не підвели.
—Як був організований і як проводився сам марафон?
—Все було організоване найкращим чином. 55 тисячам учасників потрібно було подолали відстань в 42,195 км. Забіг стартував біля підніжжя Тріумфальної арки і тривав довгим маршрутом, з яким наперед були ознайомлені всі учасники.
Стартова ділянка була розділена на сектори у відповідності з очікуваним часом фінішу: чоловіча та жіноча еліти, пріоритетні групи, спортсмени, які підтверджували свій результат, а потім всі любителі. Звичайно, відкривали його найспритніші стаєри — кенійці. Мене вразило те, що серед учасників забігу були навіть люди з обмеженими фізичними можливостями. Наприклад, ми бачили візочок з учасником, який дихав за допомогою штучного апарата і якого перевозило шестеро бігунів. Але йому також була надана можливість взяти участь і реалізувати своє бажання.
Максимальний час, за який необхідно було подолати трасу на Паризькому марафоні — 5 годин 40 хвилин. Якщо бігун не вклався в ліміт, його час не зараховують. Кожному учасникові був встановлений чіп. Були такі бігуни, які сходили з дистанції. Були й інші — які просто непритомніли на дистанції. Їх одразу ж забирали медики, але спостерігати це було трішки моторошно. Бо зазвичай у таких випадках просто відмовляють ноги.
За 42 км втрачається дуже багато енергії, яку потрібно частково заповнити по ходу дистанції. Тож через кожні 5 км траси можна було випити води або перекусити на пункті харчування — шматочки бананів, апельсинів, сухофрукти.
—Якими були результати марафону?
—Переможцем Паризького марафону став стаєр з Кенії — Пол Лоньянгата, показавши результат — 2год.06 хв. 25сек., серед жінок першою була — Бетси Шайна, теж кенійська легкоатлетка.
Ми подолали 42 км 195 м за 4 години і 56 хвилин. Це радше мій результат, бо Сергій, звичайно ж, міг би здолати цю дистанцію набагато швидше, і я пропонувала йому йти вперед, знаючи, що одному бігти набагато легше, ніж зважаючи на когось. Але він ще з початку марафону твердо заявив, що буде поруч зі мною увесь шлях, і я вдячна йому за таку підтримку.
—Удома за вас тримали кулаки ваші батьки, багато друзів і рідних…
—Так, і ми дякуємо за це всім, хто підтримував нас. Ми відчували це на відстані. Найголовніше, що вдома на нас чекали наші троє синів, і ми хотіли, аби вони пишалися своїми батьками.
Упродовж всього маршруту нас вітали уболівальники, музиканти і артисти. Діти-глядачі підбігали, щоб поплескати руку, вони щиро вболівали і раділи і теж мотивували нас. Приємно, що підтримати нас приїхали зі Шполи наші друзі. Ми бачили, що ми не одні і хотіли довести якнайкращий результат.
— Після кожної непересічної події, що відбувається в житті, ми зазвичай робимо певні висновки. З якими емоціями і думками повернулися додому ви?
—Знаєте, там, у Парижі, після марафону я зупиняла погляд на обличчях моїх колег по забігу. Втома від подолання такої дистанції не могла перекрити того неймовірного відчуття щастя, яке підносило кожного з них над собою…Їхні очі були наповнені неймовірним сяйвом, я заглядала в них і відчувала такі ж емоції.
Повернувшись з марафону, ми з чоловіком ще раз усвідомили для себе, що спорт у нашому житті — це неспинна боротьба над собою, це безперервний рух вперед, без якого ми вже не мислимо свого життя. І ті медалі, які ми привезли додому, є безперечно, медалями перемоги над собою. Бо справді, спорт — це ніби якась природна стихія, що захоплює тебе, змушує мінятися, бути іншим, по-іншому дивитися на життя, на проблеми, на світ у цілому, відчувати нові емоції і переживати найщасливіші миті життя. Цього ми бажаємо усім, хто ще такого не відчув. Починати ніколи не пізно.
Спілкувалася Лариса Бачинська