Продовження. Початок в №5,6
30 червня 1994 року Діденко Дмитро Самійлович пішов на пенсію, і з 1 липня 1994 року до 21 квітня 2005 року посаду головного лікаря обіймав заслужений лікар України Микола Семенович Волик. Після закінчення Київського медінституту він 21 рік плідно працював у Лебединській дільничній лікарні.
Економічна криза 90-х зачепила й медицину
Економічна криза, зумовлена невмілим реформуванням країни, зростала, занепад розповсюджувався й на медичну галузь. Упродовж 1996 – 1998 років скорочено 180 ліжок і 214 медичних працівників. З території старої лікарні, яка знаходилась по вул. Мар'янівській, були переведені гінекологічне та пологове відділення, ліквідували психіатричне відділення й залишили з 1 жовтня 1996 року лише 15 ліжок в переобладнаному крилі інфекційного корпусу.
Змінилась на негативну атмосфера та мікроклімат у колективі. Часом виникали проблеми зі своєчасною виплатою зарплати, з'явився бартер, коли замість грошей пропонували цукор, пшеницю і навіть кукурудзу. Зростав дефіцит на медикаменти та зникали кошти на їхнє придбання.
На початок двохтисячних років ситуація трішки вирівнялась, і зарплата виплачувалась регулярно.
21 квітня 2005 року на сесії Шполянської районної ради обрано головним лікарем травматолога Василя Петровича Уманця, який і на сьогодні очолює колектив лікарні. За час його керівництва проводились поточні ремонти, заміна участків теплотраси, газових котлів.
Добудовано приміщення та встановлено ліфт до неврологічного відділення, що зняло довготривалу пробему госпіталізації до відділення лежачих хворих. Придбано немало апаратури для покращення діагностики та лікування хворих.
З 2012 року виникла пробема з очисними спорудами в райлікарні, упродовж вже 8 років проводяться ремонтні роботи, на які витрачено мільйони гривень, а ремонт, на жаль, не завершено (не з вини головного лікаря В. П. Уманця). Лікарня внутрішньо виглядає добре і одна з кращих в області.
Реформа медичної галузі Шполянщини
У лікарні виник великий дефіцит кадрів. Навесні 2020 року лікарню залишили заслужений лікар України завідувач неврологічного відділення М. Ф. Кольва, завідувачка очного відділення, лікар вищої категорії З. І. Логвінова, лікар-отоляринголог Є. В. Нордіо, завідувач інфекційного відділення В. О. Мовчан. У 2011 році ліквідовані психіатричні ліжка та скорочені інші, і на сьогодні лікарня має 215 ліжок.
У рамках державної реформи охорони здоров'я 1 липня 2013 року від лікарні відійшла служба швидкої допомоги, яку понад 35 років очолює Анатолій Дмитрович Шрам і яка нині має назву: «Звенигородська станція екстреної медичної швидкої допомоги, Шполянська підстанція екстреної медичної швидкої допомоги» з відповідним підпорядкуванням.
У 2014 році від лікарні відійшла мережа амбулаторної допомоги й утворився « Комунальний заклад Центр первинної медико-санітарної допомоги» і на сьогодні Шполянської ОТГ.
У 2020 році лікарня отримала новий статус і носить нову назву: «Комунальне некомерційне підприємство Шполянська багатопрофільна лікарня ім. братів О. С. та М. С. Коломійченків».
17 липня 2020 року вийшла Постанова Верхоної Ради України про утворення нової мережі районів, і Шполянський район втратив свій статус – ми належимо до Звенигородського району.
На сесії ще Шполянської райради було вирішено передати лікарню в підпорядкування Шполянської ОТГ, а її депутати прийняли рішення про взяття її на свій баланс.
З квітня 2020 року лікарня отримала статус опорної по боротьбі з коронавірусом. Проведена величезна робота щодо перелаштування інфекційного відділення, зокрема, забезпечення кожного хворого в палаті киснем завдяки централізованій подачі. Проводились навчання з підготовки кадрів для роботи в надзвичайній ситуації. Сформовані бригади лікарів та медсестер, які позмінно надають допомогу жителям не тільки колишнього Шполянського району, а й сусідніх. У тяжкий час епідемії коронавірусу медики мужньо виконують свій професійний обов'язок.
Наш рідний БАМ
Далекоглядним і продуманим було рішення тогочасної влади побудувати поруч з лікарнею житловий будинок для медиків. Для забезпечення роботи в лікарні обрано розумний варіант. Чергування по лікарні забезпечувалось черговим лікарем, а в разі необхідності викликались необхідні спеціалісти, які чергували вдома. Це називалось ургенством. Оскільки більшість спеціалістів проживало поруч, то вони швидко надавали допомогу. При викликах з міста втрачався час та пальне на роз'їзди.
Житловий будинок здали в експлуатацію в квітні 1977 року і добре пам'ятаю, як 7 квітня (на Благовіщеня) ми зайшли до власного (державного) житла.
У новозбудованому 70-ти квартирному будинку проживали практично медпрацівники, або ті, хто працювали у лікарні. Квартири були кращими за площею та внутрішнім плануванням серед житлового фонду міста. Централізоване цілодобове водопостачання гарячої та холодної води та здешевлена каналізація, якісне опалення виріняло наш будинок поміж решти. Створився ажіотаж із закупівлі меблів, які були одноманітними, і за умеблюванням можна було сплутати квартири. Одиниці зуміли придбати (дістати) собі щось краще.
Ми були молодими, здоровими, щасливими й народжували та виховували дітей. Утворились товариські групи по під'їздах, спільних інтересах, характерах та вподобаннях.
Труднощі полягали у віддаленості від міста, нерегулярному русі транспорту. Спочатку не було магазина й ніде було придбати навіть хліб. Магазин облаштували на першому поверсі в однокімнатній квартирі з виходом на вулицю. Першою продавчинею тут була Лідія Діденко. Пізніше побудували магазин й незручність відпала. Найбільшою проблемою була віддаленість від дитсадків та шкіл, і наші діти не могли відвідувати позашкільні заклади та секції.
Мало хто мав власний транспорт. Але ми мали й переваги – це ліс, свіже повітря та простір і воля. Навколо будинку, на території лікарні та в лісі й росли наші діти. З метою залучення їх до здорового способу життя ми обладнали футбольний, волейбольний майданчики та встановили баскетбольний щит. Я дістав списані футбольні сітки на ворота. Серед батьків, які найбільше працювали над облаштуванням цього, пригадую Анатолія Логвінова, Володимира Карамшука, Леоніда Лютова, Миколу Кольву.
Практично щоденно на майданчиках тривали запеклі баталії з футболу та волейболу. Команда батьків, до якої входили Микола Попелюшко, Петро Гогота, Василь Вітренко, Борис Науменко, Анатолій Іванов, Микола Кольва, Костянтин Жук та ваш покірний слуга, не залишала шансів на виграш нашим старшокласникам: Володі Карамшуку, Вадиму Логвінову, Олександру Попелюшку, Ігорю Ваколюку, Дмитру Вітренку, Вадиму Жуку, Володі Іванову, Дімі Сові. Оксанка Лютова грала ледь не найкраще серед наших суперників. На зимовий період Анатолій Логвінов обладнав у підвалі кімнату й поставив тенісний стіл.
Жили ми дружно й весело. На весняні свята сім'ями займали пеньки в лісі, де смажили шашлики та грали з дітьми в різноманітні ігри. У сніжні зими на лижні траси виходили Василь Уманець, Віталій Теліженко, Микола Кольва, Василь Нікорич та інші. У лісі від палацу Абази вниз зробили чудову трасу для саней. Олег Цапенко спорудив санки, на які вміщалося до 8 осіб, і на них летіли вниз, аж свистів вітер у вухах.
Підростали діти, яких треба було вчити, а економічна криза змушувала виживати. Наприкінці 80-х років мені вдалось організувати земельний кооператив «Медик», і біля будинку всі отримали по 6 соток землі, на якій вирощували для себе овочі. Біля збудованих гаражів добудовували комірчини та сарайчики, в яких захрюкали свині та заспівали півні. Пізніше з'явилась навіть корова. (Ранок розпочинався з того, що районний гінеколог, психіатр, інфекціоніст чи терапевт тягли відра з запаркою свиням. До низької зарплати додавались ще копійки на навчання дітей).
З 1999 року ми з дружиною перейшли до свого недобудованого будинку, але ще довго сумували за рідним БАМом та друзями, які стали покидати нас, і назавжди. Відійшли в засвіти Микола Карпенко, Анна Панченко, Петро Михайленко, В’ячеслав Кусков, Леонід Лютов, Володимир Карамшук, Микола Попелюшко, Валерій Бабіченко, Віталій Теліженко, Анатолій Логвінов, Дмито Матло, Костянтин Жук, Андрій Бондаренко, Петро Швець, Тамара Бебешко, Наталія Дунаєнко, подружжя Саламатіних та їхній син Вадим, подружжя Медушівських, Катерина Уманець, Юрій та Альбіна Левченки, Валентина Каландирець, Сергій Сова, Олег Цапенко.
Наш БАМ постарів, осунувся, втратив той склад жителів, які заселялись далекого 1977 –го року…
Далі буде
Підготував Олексій Пірогов