Неврологічна служба: тернистий шлях «народженої в муках»
Настала черга зупинитись на найближчій для мене за духом і фахом службі – неврології. На початку своєї роботи психіатром я багато чому вчився й зобов'язаний старшим колегам – Миколі Олексійовичу Карпенку та Миколі Федоровичу Кольві. Неперевершені діагности, які за допомогою лише молоточка та вміння зібрати анамнез й побачити симптоми хвороби, яких не бачили інші, робили їх клініцистами найвищого рівня. Клінічне мислення та висока інтуїція ставили їх на рівень з науковцями кафедр. Передчасна втрата Миколи Олексійовича відбилась й на неврологічній службі. Він, інтроверт за характером, мав чудове почуття гумору й часом видавав анекдоти шедеврального зразка. Служба й хворі натерпілись, коли не дослухались думки цих досвідчених фахівців, й розмістили їхнє відділення в корпус, у якому не було ліфта. Страждав медперсонал, надриваючись при транспортуванні на ношах, та хворі. Якщо при першому розташуванні відділень у 1976 році була допущена помилка, то легко можна було виправити її 1996 року, коли переводили служби й скорочували ліжка. Неврологічне відділення можна було перевести до головного корпусу без затрат й будівництва додаткового ліфта.
Неврологічна служба району народжувалась в «муках» (за висловом М. О. Карпенка) і пройшла довгий та тернистий шлях. Відомо, що допомога хворим неврологічного профілю надавалась до 1973 року двома лікарями: Григорієм Петровичем Капшученком (невролог) та Генадієм Станіславовичем Вітковським (невролог-психіатр).
3 серпня1973 року на посаду невролога прийшов Микола Федорович Кольва, який пройшов інтернатуру на базі 1-ої міської лікарні м. Черкаси під керівництвом досвідченого, найвищого рівня фахівця Михайла Івановича Саріна. До цього хворих неврологічного профілю лікували неврологи і психіатри, довелося розділити ці дві служби. До 1974 року неврологічним хворим надавали стаціонарну допомогу в психоневрологічному відділенні, розташованому на території колишнього цукрового заводу.
У наступні роки аж до 1976 року неврологічні ліжка та хворих переміщали в різні куточки міста та району. З психоневрологічного відділення хворих перевели до «Водолікарні». До речі, на той час це була одна з кращих водолікарень в області. Оснащена багатьма водними процедурами: різні види ван, циркулярний та висхідні душі, душ Шарко, підводна витяжна ванна для лікування вертеброгенної патології (існувала до 1975 року). Потім виділили 10 ліжок з важкою патологією (цереброваскулярні, запальні хвороби н. с., гостра травма) в терапевтичному відділенні по нинішній вул. Таранця (район старої міліції), а 30 ліжок – у Лозуватській дільничній лікарні. У цей час (до 1975 року) надавав допомогу в стаціонарі М. Ф. Кольва (на ставку) та додатково на 0 ,5 ст. – психіатра. Поліклінічний змішаний прийом неврологічних та психіатричних хворих вів Капшученко Г. П.
Лікар М. Ф. Кольва зранку оглядав тяжкохворих неврологічного профілю в терапевтичному відділенні, оглядав невідкладних на прийомі й швидкою допомогою їхав до Лозуватки, де лікував ще 30 хворих. Повертався попутнім транспортом на прийом. Окрім цього ще виклики додому, цілодобова ургентність та планові чергування по лікарні й огляд новонароджених у пологовому відд (народжувалось й лежало по 20–25 діток). До цього ще й сумісництво з психіатрії.
Такі були навантаження на лікарів. Ми не скаржились на труднощі. Відчуття, що твоя допомога потрібна пацієнтам, радість в очах хворого, що одужав, іноді гумор з їхніх вуст підтримували нас, медиків. З’являлося бажання працювати ще з більшим завзяттям.
– Наведу один із багатьох випадків з особистої практики. На прийомі оглядаю середніх років пацієнтку зі скаргами на болі в попереку і затерпання стегна після переохолодження, – пригадує Микола Кольва. – В амбулаторній карті написав діагноз: «Хвороба Рота», призначив відповідне лікування. Через тиждень пацієнтка приходить й з порогу кабінету каже: «Лікарю, а що у мене з ротом?». Я у відповідь: «Це не до мене, до стоматолога». Вона: «Еге, це ж Ви написали, що у мене якась хвороба Рота». Давай їй пояснювати, що подібну хворобу в давні часи називали «хворобою ключників», оскільки нею хворіли люди, які носили на поясі металеві ключі. Потім цю хворобу описав невролог В. К. Рот, на честь якого і було названо хворобу. Пацієнтка не вгамовується: «Я прийшла додому і прочитала – оце так лікар! Я скаржилась на поперек, а він хворобу рота знайшов, не оглядаючи рота. Полоскала рот і содою, і ромашкою, цілий тиждень лікувала. Невістка, прочитавши написане, каже: «Бачте, мамо, і чужі люди вже знають, що у вас чорно в роті».
Я вибачився хоч і було смішно. Запитую: «А як же Ваш поперек?». «Та з попереком порядок, за три дні пройшов»,– каже.– А рот я ще тиждень полоскала».
Неврологічні ліжка ще двічі переміщали за терапевтичними на територію старої лікарні в ЛОР-відділення.
Праці лікаря, якщо це покликання, віддаєш все: свої знання, уміння, час доброту, здоров'я, сон. На сім'ю – залишковий принцип, все те що залишилось.
– Якось у місцевій газеті була надрукована стаття талановитої журналістки Любові Ігорівни Харченко (на жаль, так рано залишила цей світ) про роботу нашого колективу під заголовком: «Моє життя починається за порогом палати», –ділиться спогадами лікар.– Я вважав, що дуже точно було відображено суть нашої бесіди. Але ввечері, повернувшись з роботи, (газети я ще не читав) у дверях зустрічає дружина з газетою в руці з певним настроєм, іронічно запитує: «То де твоє життя починається? За порогом палати? А вдома ти не живеш? Он бери подушку, а кушетка і постіль знайдуться за поргом палати!» Добре, що наші рідні розуміли особливості нашої роботи і терпіли, допомагали, співчували, вибачали.
У 1975 році з Лисянки ряди неврологів поповнив Карпенко Микола Олексійович (Київський медінститут).
У 1977 році приступив до роботи Іван Григорович Дунаєнко (Дніпропетровський медінститут). Працюва лікарем-неврологом та за сумісництвом – експертиза непрацездатності голова ЛКК до 2019 року. Для служби це давало великі переваги мати експерта-невролога.
У травні 1976 року на базі новозбудованої лікарні відкрили неврологічне відділення на 40 ліжок. На запитання Миколи Карпенка: «Де розташується неврологічне відділення?», відповідь дали не одразу. У головному корпусі, оснащеному ліфтами, місця для неврології не знайшлось. Так неврологічне відділення розмістили на віддалі від приймального, реанімаційного, фізкабінету, а головне – в приміщенні без ліфта й на 2-у поверсі. Майже 43 роки хворих із приймального відділення на каталці через всю лікарню, а потім в гамаці підіймали на 2-й поверх. Носили хворих усі: санітарки, медсестри, сантехніки, лікарі, начмед. У багатьох надовго залишились не тільки згадки, а й наслідки: професійні радикуліти, остеохондроз, хворі суглоби й т. д.
Далі буде
Підготував Олексій Пірогов