Колись, у далекі радянські часи, громадяни майже нічого не знали про бізнес-підприємництво — тоді все належало державі, яка і надавала робочі місця згідно з планами п’ятирічок. Отож дещо дивно було бачити заїжджим на хуторі Орлова, що на околиці Лебедина, як у одному з дворів господарка відкривала свій будиночок і продавала різний товар своїм односельцям. Та «бізнес- меншою» її ніхто не називав, адже мала це робоче місце у радянській системі торгівлі. Справа в тому, що в 50—60-х роках минулого століття у місцевої влади не було можливостей відразу побудувати магазин на маленькому хуторі, тож запропонували доярці із колгоспу Галині Волик посаду продавця у магазині, який вона дозволить райспоживспілці організувати... у її власній хаті.
Що ж, пропозицію прийняла і сумлінно працювала вдома впродовж 14-ти років. Багато хто пам’ятає, як проїздом купували в цьому магазині продукти та інші необхідні речі. Коли пані Галина вже пішла на заслужений відпочинок, вже й нове приміщення магазину збудували. Тепер же знову його нема на хуторі. За необхідним товаром доводиться ходити дуже далеко.
Минулої п’ятниці, 18 листопада, Галина Микитівна Волик відзначила своє 90-ліття. Привітали її цього дня громадські активісти — представники районної ради ветеранів війни і праці Олександр Пряжко та Микола Волик. Радо зустріла ювілярка шанованих гостей, разом згадали трудові роки, найкращі миті життя.
Народилася Галина Микитівна в Лебедині — в родині звичайних ук-раїнських селян, котрі працювали на своїй землі. Була найстаршою серед трьох дітей, має ще сестру і брата. У часи колективізації батьки віддали все нажите господарство у колгосп і працювали в ньому решту життя. Галина після закінчення 7-ми класів теж пішла працювати рядовою колгоспницею — була ланковою, обліковцем, згодом — дояркою. У роки війни на примусові роботи до Німеччини не потрапила через складну хворобу, яка проявилася внаслідок перенесеної в дитинстві скарлатини.
Після того, як німців вигнали із села, носила разом із дорослими ліс, щоб стелити дорогу. Пам’ятає і роки Голодомору. Її родина змогла обійтися тим, що мала, тримали корову — залишилися живі. А в уяві досі незабутньо спливає моторошна картина, коли йшла до бабусі, а на стежці хлопчик лежить і помирає від голоду...
Заміж вийшла теж за корінного лебединця, разом виростили трьох дітей: доньку і двох синів, побудували будинок. Нині вже проживає одна, бо чоловік трагічно помер, а діти й онуки давно вилетіли із затишного сімейного гніздечка. Та не забувають про стареньку — щотижня навідуються, допомагають по господарству. Вона ж справно управляє, планує і контролює обсяги домашніх робіт. Як каже її невістка Ольга Семенівна — бабуся дуже в нас комунікабельна, має два мобільні телефони з різними операторами, знає, як користуватися сучасним апаратом. На хуторі Галина Волик нині — найстарша жителька. На жаль, нема вже її подруг, які пішли в інші світи. Усі думки і мрії — лише про щастя її дітей та онуків-правнуків. Щоб жили у мирі і достатку в квітучій і заможній Україні!
Наталія ДАВИДЕНКО.