Володимир Косачов із села Станіславчик уже десять років живе війною. Вперше він став на захист України у 2015-му, а знову пішов на фронт у 2022-му, пройшов пекло Бахмута й Запоріжжя, отримав поранення та контузії й втратив брата. Та попри біль і втрати, він не зневірюється.
Володимир розповів журналістам Шполяночки, про пекло війни без прикрас, втрату побратимів та що не дає йому опустити руки.
Вперше він пішов на фронт ще у 2015 році. Каже, що покликав обов’язок.
«У квітні мене призвали, — згадує він. — Спершу була одна навчальна частина, потім інша. Отримав звання молодшого сержанта — і все, одразу кинули на передову, на Донецький напрямок».
Тоді він потрапив до 25-го батальйону, так званого «Київська Русь», - добровольчого підрозділу, сформованого з майданівців. Вони всі були добровольці. З ними чоловік пройшов півтора року. Потім отримав бойову машину піхоти, був механіком-водієм та командиром відділення.
У 2016-му чоловік демобілізувався.
«Я прийшов додому контужений. Слух був дуже поганий майже не чув. Лікарі сказали: працювати ніде не можна хіба що десь сторожем».
Спокійне життя тривало недовго. З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го Володимир знову пішов до військкомату. Потрапив до роти охорони командиром відділення, а згодом його прикомандирували до 58-ї бригади, 1 розвідроти 16-го батальйону.
«Нас тоді було 34, - пригадує. - Без навчання одразу кинули у Дніпропетровську область. Потім на Бахмут. Тоді він був ще наш. Там я воював із травня по серпень. А з серпня вже почалися серйозні бої».
Підрозділ не раз опинявся в оточенні. Командир утік і залишив їх напризволяще. Та попри безлад, Володимир із екіпажем трималися.
Згодом екіпаж вирушив на Запорізький напрямок
«У мене в машині було двоє хлопців. Дійшли до Запоріжжя. Там нам дали капітана… нікудишнього. За малим не завів нас до росіян на позицію. Сказав: “Заривайте машину, шукайте хати, будете резервним батальйоном”. За командира взяли Валеру. Ми вирили бліндаж у лісі, метрів на три вглиб, облаштовували його, відчули, що з’явився якийсь лад…».
Але спокій тривав недовго.
«Щойно закінчили, як нас викликає комбат: збирайтеся, сьогодні о п’ятій вечора за вами прийдуть трали. І знову - на передову, під Бахмут. Ми тоді рахувалися зниклими безвісти, тому навіть не отримали жодних виплат. Я писав запити, але нічого не добився. З травня по серпень 2022-го — жодної копійки», - розповідає чоловік.
Повернення на Бахмутський напрямок було особливо важким.
«Ми трималися, поки могли. Але боєприпасів не було, снарядів не було взагалі. Якось місцеві зустріли нас і навіть звинуватили, що “здали Бахмут”. А ми що? Кажу: “Ми не тікали, у нас просто нічого немає, щоб воювати!”».
Зрештою підрозділ вивели.
«Ночували просто на трасі, нас покинули… Потім завантажили на ешелон і відправили до Конотопа».
Розвідку фактично розформували - бійців розкидали по різних батальйонах. Володимир опинився в 13-му батальйоні 58-ї бригади. У Миченках їм знайшли хату для ночівлі, але вже наступного дня його відправили до Гончарівського по поповнення.
Там він зіткнувся з контрастом: конотопська тероборона весь рік сиділа в тилу, отримуючи гроші.
«Нас замість них кинули на кордон. За власні кошти наймали екскаватор, рили окопи, укріплювалися. Я ховав машину у скирті сіна. Ми прикривали трасу Київ–Москва. А теробороні сказали: “будете тут”. Їх почали гнати на Костянтинівку - вони відмовилися. А нас знову підняли й кинули туди. Там уже все було в руїнах».
Далі - Харківський напрямок.
«При першому ж виході на позицію - двадцять “двохсотих” і четверо зниклих безвісти. Це тільки за один захід. Нас розбили. Потім привезли ще сімдесят людей. І так ми трималися ще майже три місяці», - згадує військовий.
Та військовим тоді навіть не дали перепочити, обурюється захисник.
«Посадили нас на ешелон. Хлопці зраділи, думали — додому. Доїхали до Шевченкового. Аж дивимося: ніхто не розвантажується, трали розвертаються. І нас замість відпочинку повезли у Серебрянський ліс. Зупинилися в Райгородку, переночували. А вже наступного дня почали заходити на Ямпіль. Там було суцільне згарище».
Бої в Ямполі й Лимані були жорстокими.
«Наш 13-й пішов на Ямпіль, 16-й - на Лиман. За тиждень 16-й розбили. Залишилося сорок чоловік, вони в Ямполі в лісі сиділи разом з нами».
Одного разу Володимир віз шістнадцять людей на броні й четверо в десанті.
«Дорогою натрапили на жахливу картину: розстріляна страусина ферма, убиті ведмеді, верблюди. Картина була страшна».
А далі - нове пекло.
«Тільки я від’їжджаю, як нас накриває танк із дроном. Ми з побратимом Валерієм вискочили — і поруч рвонув снаряд. Землею нас засипало, тільки голови стирчали. Я відчув запах паленої землі, дивлюся — Валерій лежить, наче мертвий. А сам теж не відчуваю ніг».
Осколок прошив ногу. Кров текла в черевик.
«Готувався накладати турнікет, думаючи, що зачепило артерію. Але рана хоч і глибока, та жити можна», - каже він.
Валерій тим часом пролежав без свідомості, засипаний землею. Володимир кликав його знову й знову, доки той не прийшов до тями. Разом почали вибиратися.
Дві години ворог полював на них дроном по лісі.
«Кажу Валерію: лежи, не рухайся, бо він знає, де ми», - пригадує Володимир. У якийсь момент Валера вийшов на зв’язок: «У мене механік - трьохсотий, наводчик - двохсотий. Йому сказали забирай кого можеш. Ми ризикнули: завели машину і утекли».
Після поранення Володимира доправили до госпіталю в Ізюм.
«Тиждень витягали осколок з ноги - так і не витягли. Він залишився», - розповідає він. Після операції через три дні зняли шви - вона розійшлася. Її знову зашили, і через два дні виписали з лікарні, не давши навіть часу на реабілітацію. Мене знову повернули в Ямпіль, у ліс».
Попри все, він продовжував воювати.
«Пам’ятаю той ранок: дощ періщив стіною, а ми знову виїхали саме туди, де ще недавно мене підбили».
Разом із побратимом Андрієм Григоренком, позивний «Бульбаш», Володимир стояв двадцять чотири дні, маючи один автомат на двох.
«Це були неймовірно важкі дні, але ми трималися».
Після цього їх перевели до Слов’янська, а згодом - на полігон.
Фізичний стан Володимира значно погіршився.
«Я вже почувався погано, тиск був дуже високий. Чотири контузії, їх ніхто не лікував. Після поранення у мене цукор підскочив до 16,8, і ще були два мікроінсульти».
Його госпіталізували в Костополі.
«Я 16 днів пролежав у лікарні. Давали стільки таблеток, що шлунок рвався. Лікарі сказали, що він схожий на шлунок 70-річного діда. Мене навіть виписали з тиском 210 на 100. Отак лікували».
Побратими забрали його в роту, а потім в бригаду. Там він пройшов курс лікування.
«Десять днів був під крапельницями, відновлювався й готувався повернутися. Але здоров’я вже підвело».
Нині Володимир служить за місцем проживання. Після поранень, контузій та тривалого лікування він перевівся, щоб продовжувати службу ближче до дому й мати змогу контролювати стан здоров’я.
«Я зараз під постійним наглядом лікарів. Два-три рази на рік мушу проходити крапельниці та лікування. Це стало частиною мого життя».
Та найтяжчою втратою стала смерть брата Василя Косачова, який загинув 26 жовтня 2024 року на Донецькому напрямку біля Покровська.
«Перед виходом на позицію ми відправили йому тепловізор. Я цілий день допомагав йому налаштовувати, давав поради. А ввечері він пішов у бій і вже не повернувся живим».
Володимир зізнається, що йому доводиться чути несправедливі слова від людей.
«Інколи кажуть: чому ти не на війні, таких, як ти, треба відправляти туди. А вони навіть не знають, через що я пройшов».
Попри все пережите - контузії, поранення, втрату брата і тяжкий стан здоров’я - Володимир не зневірюється.
«Треба любити Україну і бути справжнім патріотом. Бережіть свою країну, підтримуйте один одного і ніколи не забувайте тих, хто віддав своє життя за нашу свободу».