Затишок ― власними руками
Сердегівка ― мальовниче село, що потопає в зелені і в якому живуть цікаві та щирі люди. Тут панує якась особлива атмосфера спокою та затишку. Двори охайні і квітучі ― за їхніми парканами буяють квіти, а в садах дозрівають яблука та груші.
Заходжу до одного із дворів, щоб запитати про життя-буття сільської родини. І відразу потрапляю ніби в казку. Поряд з будинком облаштований куточок відпочинку з його головним атрибутом ― великим іграшковим ведмедем, глечиками з петуніями та сульфініями. Далі ― квіткова клумба з різнобарвними ліліями. Навпроти ― ще одна діляночка з безліччю кумедних казкових звіряток, виготовлених з природних матеріалів, старих використаних шин та пляшок, розфарбованих в яскраві кольори, облаштованим рокарієм з невеликим озерцем, де на березі спочивають два білосніжних лебеді. Біля двору ― город, а за ним ― ставок…
У дворі з’являються дві жіночки: Людмила Михайлівна Клименко та її дочка Юлія. Запрошують до розмови.
У своєму селі жінки не мають роботи. Живуть зі свого господарства, як і більшість селян. Мають город, де вивирощують всі необхідні городні культури, овочі, які, як і квіти, продають на ринку. Ось вже п’ять років у своєму квітнику Людмила Михайлівна вирощує різнобарвні лілії―рожеві, жовті, білі. Щороку поповнює їх колекцію все новими і новими сортами.
― Нам хочеться, щоб у дворі було гарно і затишно,― каже Людмила Михайлівна. ― Тому й стараємося прикрасити двір чимось оригінальним. Ми спочатку зробили одного лебедя, наступного року — ще одного. Облаштували й штучне озерце, висадили рослини. Доглядаємо за ними всі разом.
«Ніколи не думав, що потраплю на війну»
До нашої розмови приєднується чоловік Людмили Клименко ― Леонід Боровцов.
Леонід Михайлович щойно повернувся з зони АТО, де проходив службу. Нині працює у фермера-одноосібника села Олександра Перевозчикова. Леонід, як каже дружина ― має золоті руки, він вроджений технік, який може відремонтувати будь-який комбайн чи трактор.
― Правду кажуть, що справжні друзі пізнаються в біді. Коли Леонід перебував у зоні АТО, ― розповідає Людмила Михайлівна, ― нашу сім’ю дуже підтримували сусіди: Лідія Крещенко, Галина Смовженко, Катерина Третяк, Людмила Степова, Лідія Присяжна, Валентин Смовженко. За це я їм щиро вдячна.
― Спочатку двадцять днів я проходив вишкіл у Яворові, потім був відправлений у Маріуполь, далі ― як водій-механік БМП ― на позиції, ― згадує Леонід Миколайович. ― Якби не волонтери Лілія Усик та Галина Лоцман, які повністю «вдягли» мене, та не фінансова підтримка ГК«ЛНЗ», які придбали каску, бронежилет, а потім передали й бушлат, я не знаю, в чому б я й воював. Допомагав нам і господар, у якого працюю. Сільська рада також виділила сім’ї матеріальну допомогу та машину дров.
― Ніколи не думав, що потраплю на війну. Психічно дуже важко. І нині відчуваю її відголоски, ще й досі не дійшов тями. Та головне ― що я вже вдома. Бо те, що довелося пережити на війні, постійно дивлячись в очі смерті, я нікому б не бажав.
Чоловік повертається до звичайного ритму сільського життя. Розрадою для воїна нині є рибальство. Це — сімейне, бо його батько також був рибалкою. І такий відпочинок дозволяє на якийсь час забути про все.
І Леонід, і його сім’я вірять в перемогу, і бажають усім землякам, які нині воюють на Сході, чим-швидше повертатися додому живими!
Лариса БАЧИНСЬКА.
Такий куточок прикрашає двір.