Після реформування колгоспів наприкінці 90-их років в Україні переважно розпайована земля почала оброблятися великими новоствореними сільгосппідприємствами, які уклали договори оренди із власниками земельних паїв.
Тоді лише одиниці не захотіли віддавати в оренду землі новітнім «приватним колгоспам» і взялися самі господарювати на своїй законній землі. Чи були ті часи легкими для самостійних господарів і чи збільшилася їх кількість за останні 16 років? Поспілкувавшись із сільськими головами Шполянщини, з’ясувалося, що число одноосібників за цей час лише збільшується. Близько третини пайовиків нині займається самостійним обробітком землі, що дозволяє утримувати родини, заробляти самому на хліб і до хліба. Про всі особливості таких новітніх «куркулів» йшлося у бесіді кореспондента газети «Шполяночка+» зі шполянином Василем БІЛЕЦЬКИМ, який обробляє 20 га землі, що належать йому та близьким родичам.
— Василю Михайловичу, розкажіть, чому саме цим видом діяльності Ви займаєтесь?
— Думаю, що інакше і бути не могло, бо виховувався я у родині трударів, які вважали землю золотом і найбільшою цінністю. Дуже пишаюся тим, що я є корінним шполянином — всі мої родичі і по батькові, і по матері — українці, які завжди жили у Шполі. Цікаво, що мамині родичі родом із вулиці Забережної, а батькові — із Берегової. Слід сказати, що на мої життєві переконання вирішально вплинуло бабусине виховання. Саме вона багато мені розповідала про те, який вели спосіб життя їхні родини, яка була тоді культура, цінності, як вірили у Бога, любили землю та дуже сумлінно трудилися зранку до ночі. Через працелюбство і цілеспрямованість мали достаток, будували плани. Та, як відомо, їх зруйнувала навала нової політики після Жовтневого перевороту. Українці не вірили, що отак можна чимось буквально дочиста знищити все, чим вони жили і у що вірили. Але сталася колективізація, яка все змінила. Бабуся казали, що тоді, коли у селян відбирали все до останньої зернини і влаштовували штучний голодомор, ніхто не вважав росіян братнім народом, а навпаки розуміли їхню «любов», відчули її на собі сповна. Але після війни почалася всюдипроникна пропаганда про «єдиний братський народ».
Сьогодні ці «брати» знову доводять свою «любов» — забирають наші території, вбивають людей. Саме так я розумію нинішню політичну ситуацію, аналізую її, враховуючи бабусині розповіді. І став обробляти землю, певно, саме через поклик родоводу.
— За фахом Ви ж не аграрій?
— Ні, я — будівельник. Закінчив Ватутінське будівельне училище, в лавах армії служив у будбаті. Працював змолоду на різних будівництвах. Зокрема, у Дніпропетровську будував багатоквартирні будинки для працівників знаменитого Південного машинобудівного заводу. Та все одно серце кликало додому, до рідної Шполи. Повернувшись до малої батьківщини, купили з дружиною садибу, побудували дім, виростили двох синів. Час минав і рідному місту я теж прислужився — збудував 7 будинків для працівників колгоспу імені Жданова по вулиці Карбишева, працював і в цукровому заводі, і заводі продтоварів, навіть у пожежній команді місцевого відділення МНС. Коли завершувався на цукрозаводі сезон, я згідно з договором працював на різних будівництвах. Був і такий час, коли довелося на заробітки поїхати до Росії. Та думка про землю з роками все відчутніше змушувала приймати рішення. Тож сила бажання і віра в успіх дали початок нового відліку часу мого життя.
— Що довелося пізнати у новій фермерській сфері?
— Заняття не з легких, але в цій справі головне — любов до землі і відсутність всяких сумнівів. Не допускаючи поганих думок, взявся до роботи — сію ячмінь, кукурудзу, гарбузи, посадив горіховий гай.
Із горіхами були великі проблеми, поки підросли, бо за-повзяті земляки постійно їх крали з поля, приблизно 400 дерев досадив після їх непроханих візитів. Тепер саджанці вже підросли, але продовжую садити в цьому гаю гарбузи, що дозволяє отримувати із цієї ділянки непогані прибутки, поки не почнуть плодоносити горіхи.
Посадили з дружиною і малину. Поки що на невеликій ділянці, але плануємо розширити її. З чим постійно маю клопіт? Стан техніки. Вона ламається, потрібно постійно її лагодити. Тож одноосібники нашого району організували лінію взаємодопомоги, і така підтримка дуже виручає. Новітню техніку можуть дозволити собі придбати тільки крупні аграрні підприємства, а нам, дрібним землеробам, це не під силу. Ми хоча і маємо дохід, котрий дозволяє утримувати сім’ю, все ж інвестувати у розвиток власної справи майже неможливо.
— А в чому повинна полягати підтримка дрібних фермерів-господарів з боку держави?
— Перш за все, якби дозволили банкам надавати кредити під низькі відсотки. Упевнений, що тоді б дрібний бізнес стрімко б почав розвиватися, збагачуючи державну скарбницю. Це ж так просто, але, я вважаю, що й наші керманичі це усвідомлюють, тому й не роблять цього. А чому? Бо насправді не хочуть вони розквіту України, всі їхні патріотичні лозунги лише на словах, а на ділі лишаємось із тим вантажем проблем, що й до Революції Гідності... Та й самі знаєте — ціна на міндобриво та дизпаливо разом із доларом зросли втричі, а вартість сільгосппродукції — лише в 1,5. Але якби я не дивився на дійсність без оптимізму, то й не мав би взагалі ніякого заробітку. І так решта одноосібників працюють в надії на кращі часи.
— У чому Ви бачите надію?
— Поки патріотична «Свобода» не матиме більшості у парламенті, не буде діла. Це моє особисте переконання. Країну можуть змінити тільки ті, хто її по-справжньому любить, а не ті, хто тільки хоче покористуватися її багатствами. Ось, приміром, взяти хоча б наш завод запасних частин, де зупинили виробництво. Я розумію — ми намагаємося позбавитися впливів Москви, але чому не дбаємо про те, щоб посилити економічно свою державу, свою оборону. Чому у чиновників міноборони немає зацікавлення цими виробничими потужностями, якщо на них можна виконувати держзамовлення на вітчизняну оборону, або, наприклад, організувати тут ремонт сільськогосподарської техніки, у чому так зацікавлені дрібні фермери?
Саме образ мислення у чиновницьких рядах є незрозумілим звичайним громадянам.
Василь Білецький — людина позитивна, завжди усміхнений, активний, небайдужий. Він знаходить час і для громадської діяльності — входить у ряди громадського формування народної самооборони «Оберіг», постійно долучається до збору коштів воїнам АТО. Схвалює втілення ідеї соціального партнерства, яке, на його думку, має стати міцною традицією для всіх підприємців, які здійснюють діяльність на території громади. Вважає, що секрет шляху до успіху в Україні знаходиться саме в уроках історії нашого народу, які потрібно детально вивчити, проаналізувати, усвідомити і виокремити цінні висновки, котрі не дозволять повторювати падіння, а лише примножувати злети.
Спілкувалася Наталія ДАВИДЕНКО (фото автора).