Свого часу весь світ обійшов знімок історичної події – зустрічі на Ельбі, на якому фронтовий репортер зобразив офіцерів двох союзницьких армій: радянського лейтенанта Олександра Сільвашка та американського молодшого лейтенанта Вільяма Робертсона. На міжнародній арені, у різних джерелах, де йдеться про зустріч на Ельбі, завжди презентують Олександра Сільвашка як білоруса. Та мало кому відомо, що Олександр Сільвашко – наш земляк, родом із с. Кавунівки. Як через 75 років шполяни вирішили відновити історичну правду, дізнавалась Шполяночка+».
Олександр Сільвашко — легендарний українець, який прожив значну частину життя в Білорусі. Народився у 1922 році у с. Кавунівка. До Другої світової війни працював на Черкащині. З 1941 року боровся з нацистами у рядах партизанів. Учасник боїв на переправах через ріки Буг, Дніпро, Вісла та Одер, під час яких отримав важкі поранення. Мав бойові нагороди.
Навесні 1945 року у складі І-го Українського Фронту дійшов до річки Ельба, де поблизу міста Торгау 25 квітня 1945 року відбулась зустріч передових розвідувальних груп радянських та американських військ. Близько другої години дня передові патрульні загони американської І-ї армії зустрілись з авангардом 58-ї гвардійської дивізії І-го Українського Фронту. Фактично ця подія стала зіткненням двох європейських фронтів — Східного та Західного, що мало надзвичайно важливе стратегічне, тактичне та політичне значення. Саме тоді командир групи, лейтенант Олександр Сільвашко першим потиснув руку лейтенанту армії США Вільяму Робертсону на напівзруйнованому мосту через Ельбу. Їхнє фото стало символом зустрічі на Ельбі.
Знімок з рукостисканням союзників за лічені години обійшов усі видання світу. Москва салютувала зустрічі в Торгау 24 залпами з 324 знарядь, такі ж урочистості пройшли на Таймс-сквер у Нью-Йорку.
Після закінчення війни Олександр Сільвашко разом з дружиною та донькою переїхав до Білорусі (за порадою товаришів, адже у той час в Україні були скрутні часи, голод). Там чоловік працював учителем історії, був директором навчальних закладів у Клецькому районі Мінської області. Завдяки його енергії та зусиллям у Білорусі було відновлено та побудовано декілька нових шкіл. Восени 2010 року Олександра Софроновича не стало. Похований на кладовищі «Міхановичи» поблизу Мінська.
– Прикро, що на міжнародній арені, у матеріалах, різних джерелах, де розповідається про зустріч на Ельбі, завжди презентують Олександра Сільвашка як білоруса. Звичайно, ми сини й доньки того народу, місця, де народилися чи проживаємо, але, на жаль, мало хто знає, що він українець, уродженець Шполянщини, – розповідає заступник голови райдержадміністрації Ірина Каландирець. – Тож хочеться відновити втрачену історичну цінність та донести до відома українців достовірну інформацію про таку легендарну особистість. Голова районної державної адміністрації Наталія Коваль підтримала цю ідею і звернулась у Черкаську обласну державну адміністрацію з листом-клопотанням, щоб нагородити Олександра Сільвашка орденом Свободи посмертно. Ця державна нагорода вручається людям, які сприяють консолідації українського суспільства. Ініціативу підтримало Посольство України в Республіці Білорусь. Варто зазначити, що Перший секретар Посольства Іван Башняк активно переймається цим питанням. Щороку він із рідними відвідує могилу, вшановуючи пам’ять Олександра Софроновича. У червні цього року також відбулась міждержавна зустріч, де представники трьох країн вшанували його пам’ять, поклавши квіти до могили знаменитого українця та його дружини. Разом із представниками Посольств України та Америки, Міністерства закордонних справ Білорусі могилу батька відвідала і донька Олександра Сільвашка — Тетяна. Також Іван Степанович, про якого зазначено вище, повідомив інформацію, яку дізнався від доньок Олександра Софроновича, що у Шполі проживає його племінниця — Галина Данилко (на фото крайня зліва). Знайти її допомогла шполянка Катерина Голобородько.
— Я добре пам’ятаю те, що дядько був надзвичайно доброю людиною. Про це знали й говорили всі. Надзвичайно простий, але в той же час відважний та сміливий чоловік. За освітою він історик. Коли почалась війна, працював у Черкасах, а сім’я проживала в Шполі. Якось він знайшов можливість сюди приїхати. Містом пройшли чутки, про це дізналась його мама, моя бабуся. Вона без вагань швидко осідлала коня і навіть не застебнула пальто. Вона не їхала… вона летіла… Звичайно, материнський інстинкт не зупинить ніщо, аби тільки побачити своє дитя, захистити його. У Водяному була передова, стояли солдати, які вигукували їй : «Стій! Зупинись!», але вона мчала далі. Одним вистрілом її зупинили назавжди. Кінь прибіг додому. А потім моя мама поїхала туди, солдати розповіли, що прийняли її за німецького розвідника, адже вона абсолютно не реагувала на накази. Батько дядька Олександра Софрон усе життя жив у Кавунівці, працював теслярем та конюхом, потім перебував на пенсії. Після смерті жінки жив разом із її двоюрідною сестрою, яка теж овдовіла під час голодомору.
Після війни дядько приїздив до нас із доньками Тетяною та Ларисою не дуже часто. Ми гостювали у Тані в Мінську, а вона возила нас до дядька, який жив у селі. Тоді він часто казав, що «… мене знає увесь світ, а на Батьківщині — ніхто». Це були 1995 – 1996 роки.
Він завжди був людиною слова і наполягав на своєму. Колись працював головою колгоспу й відмовився сіяти кукурудзу, адже не бачив продуктивності в майбутньому, аргументуючи це тим, що на такій землі вона не ростиме. Його за це зняли з посади. Про те, що він відважний, годі й говорити. Адже, не маючи спеціальної військової освіти, не побоявся вийти на той міст, оточений військами, не знаючи, хто й коли почне стріляти, — ділиться спогадами Галина Василівна.
Правнучка Олександра Софроновича Марина Севастьянова розповідає, як прагнула відновити правдиву інформацію про свого дідуся.
— Коли я була на 1 курсі університету, на занятті викладач сказала, що буде конференція, запитала, чи є в когось дідусі чи прадідусі, чиї б історії були варті уваги. Мене вразило те, що ніхто не піднімав руку, адже в багатьох повинні бути родичі, які брали участь у війні. Спочатку я вагалась, але подолала цю емоцію, і за мною почали піднімати й інші. Я розповідала те, що чула від мами та бабусі. Викладачка сказала, що це дуже цікавий матеріал, адже навіть в обласному краєзнавчому музеї немає цієї інформації. Я підготувала презентацію, збирала матеріали в Кавунівці, у мережі Інтернет. Було дуже образливо читати, що дідусь-білорус. Думаю, що й він сумував би через відсутність правди про його українське походження.
Білоруси належним чином шанують ім’я та пам’ять Олександра Софроновича Сільвашка. У Мінській гімназії №5 навіть відкрили віртуальний музей «Зустріч на Ельбі», тож варто, відновивши історичну правду, і нам належно берегти спогади про легендарного земляка, – вважає районна влада.
Тетяна ПРИХОДЬКО