ДО РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РОКІВ
Кажуть, що люди, які пережили голодомор, бояться тиші…
Можливо тому, що у них вона асоціюється зі смертю…Спорожнілі хати, напівпорожні хліви і курники, жодної собаки чи кота у дворах. Ще й сьогодні нагорнуті купки землі на городі чи у садку під деревами у жителів сіл нагадують про дорогих і рідних людей, які б могли бути поруч, але пішли в інший світ, загинувши голодною смертю.
Статистика тих подій жахлива:
голодомор 1932—1933 років забрав життя 300000 жителів Черкаської області.
Навесні 1933 року щохвилини помирало 17 людей, щогодини — 1000, щодня — майже 25 тисяч. Середня тривалість життя українців у розпал голоду становила 7,3 року — для чоловіків і 10,9 — для жінок.
Впродовж 17-ти місяців голодомору померло 4 мільйони українців.
Щороку свідків тих страшних часів залишається все менше й менше.
Варвара Тимофіївна МИХАЙЛЮК із Лебедина серед тих, хто пам’ятає Голодомор 1932—1933 років. Їй тоді було 15, нині — 98 років.
Бабуся Варвара теж не любить тиші. Вона має ще непогану для такого поважного віку пам’ять, впізнає знайомих і дуже любить спілкуватися з людьми, які заходять до її хати в гості. Ось і дільничній сімейній медичній сестрі Галині Кільченко, котра щодня приходить робити їй ін’єкції, бабуся радіє, розпитує, що новенького у селі, і шепоче, що дуже боїться тих уколів та крапельниць…
Насправді ж, цій маленькій тендітній літній жінці нічого не страшно. Життя не раз випробовувало її, та все ж завжди залишало в душі надію. І в роки голодомору, і під час війни, коли її та багатьох лебединських жінок вивезли на важкі роботи до Німеччини, і тоді, коли важко трудилася в колгоспі.
Життя, розлучивши Варвару Тимофіївну назавжди з усіма дітьми, залишило їй лише одну Надію — доньку, яка нині й доглядає матір.
Бабуся Варвара щиро посміхається і уривками згадує своє життя. Пригадувати деякі події їй допомагає донька.
— До 92-х років мама повністю сама себе обходила. І на городі працювала, і господарство обслуговувала, — розповідає Надія Іванівна. — І нині важко втримати її. Все бігла б до своєї землі саджати, сапати чи копати... Тому до мене у черкаську квартиру не захотіла переїжджати. Пам’ять має ще непогану, та й здоров’я у 98 років ще — слава Богу! Трохи погано чує, буває скаржиться, що голова паnморочиться, то ми от і підліковуємо її час від часу.
— Тепер я відпочиваю, — долучається до розмови Варвара Тимофіївна. — Так наробилася за життя, що несила й згадувати. Працювала у колгоспі, на фермі. 60 років стажу маю...
Із чоловіком Іваном Юрійовичем вони народили п’ятеро дітей. Двоє померли ще малими. Поховала вже і чоловіка, дорослих доньку та сина, його двох дітей — своїх онуків. Залишилася у неї лише Надія, яка народилася вже після війни, у 1946 році.
Під час страшних голодних років Варвара Тимофіївна була ще зовсім юною 15-річною дівчиною. Мало що розуміла тоді, але у пам’яті закарбувалися певні спогади... Пам’ятає людей із пухлими животами та порепаними ногами, як тоді їли траву та суп із кропиви. Двоє дітей із їхньої сім’ї померли від голоду, їх поховали вдома, на городі.
Найменша Варварина сестра — чотирирічна Саня померла, наївшись мамалиги, яку мати зварила для всієї сім’ї на цілий день. Коли йшла на роботу, наказувала з’їсти лише по кілька ложок і аж у обід. Старші діти послухалися, маленька ж сестричка не могла витерпіти, і коли ті не бачили, виїла всю мамалигу. Саню поховали прямо на городі.
Пригадує Варвара Тимофіївна, як зі своїми ровесниками якось гуляла на вигоні біля дому... Діти мало розуміли, що відбувається насправді. Жили своїм життям і по-дитячому ділилися своїми домашніми новинами. Пам’ятає, як якось до них на вигін прибіг радісний сусідський хлопчик із сім’ї, яку по вуличному називали «кизики», вигукуючи: «А у нас тепер є що їсти! Мама Андрійка зарубала!». Бабуся каже, що ту сім’ю прозвали у селі «людоїдами» і після цього навіть кудись вивезли.
Варварина мама боялася за доньку, аби її не зловили та не забрали... Не дозволяла ходити гуляти на вулицю одній.
— У маминій сім’ї було п’ятеро дітей, — розповідає донька Варвари Тимофіївни — Надія Іванівна.
— Мамин батько, а мій дід Тимофій Олексійович Полатайко їздив у той час на підробітки до Києва, він працював муляром на будівництві (до речі, будував і наш Лебединський насіннєвий завод). Там давали йому пайок, який він сам не з’їдав, ділився з сім’єю, дітьми. Материна тітка працювала кухарем, варила куліш людям, які трудилися у полі. Бувало, залишала якусь мисочку того варива і голодним племінникам. Ось так і вижили вони. Тітка розповідала матері про випадок, як колись у такий великий казан із кулішом, що кипів, випадково впав якийсь чоловік. Його витягли, але їсти куліш ніхто не погидував, голод не дав…
Варвару Тимофіївну тиша гнітить. Їй до душі, коли у її хаті людно, коли звучить радісний сміх, коли з добрими новинами заходять односельчани. Коли поруч її донька Надія.
Коли ж у селі проходять поминальні дні, старенька бабуся Варвара іде в кінець городу, де могили її брата й сестри, які померли голодною смертю і кладе на місце, де вже понад вісім десятиріч покояться їхні тіла, маленькі букетики польових квітів. У день пам’яті жертв Голодомору вона запалює свічечку. Зі скорботою про тих, хто назавжди пішов. І з надією, що такого більше ніколи не знатиме жоден народ...
Лариса БАЧИНСЬКА
(фото автора).