Саме напередодні Дня Незалежності України — нашої багатостраждальної держави, слушно розповісти читачам про життєвий шлях української людини, в якій яскраво віддзеркалюється доля нашого народу, його характер — терплячий та мужній…
Пережите Петром Гайдашем вкотре підтверджує повчальну істину: якими б не були складними обставини — важливо йти, ніколи не зупинятись. Якщо ти йдеш. Долаючи труднощі, отже, володієш ситуацією, вистражданої цілі.
Ці мудрі слова про життя Петра Гайдаша, який вже 92 роки йде вперед, працює, творить, бореться і перемагає. Його характер нерідко гартувався на межі між життям і потойбіччям. Екстремальні обставини, немов молот і на ковальня, які формують щось з розпеченого металу, випробовували міць його української породи.
Нині Петро Гафонович проживає в Шполі у будиночку на невеличкій садибі. Родом — із Мар’янівки. Ось кілька фактів з його біографії.
…Стемніло, малеча вилазить на піч спати
— Мамо, якщо тато принесе хліб, залиш мені скибочку, — прохав чотирирічний брат.
Батько нічого не приніс. Дитинча не проснулось…
У 1932-1933 роках виживали на буряні, — згадує чоловік. В пам’яті спливає інший факт.
— Ми хату конфісковуємо! — повідомили прибулі. — Вибирайтеся!
Батько, працюючи у сільській раді, якось доставляв в банк 1800 крб. По дорозі його пограбували, потім за це засудили, а діти пішли поневірятися, знаходили прихисти кок в чужих хатах. Згодом батька забрали на фінську війну. Петро із матір’ю виготовляв із чорної землі саман — так будували хату. У школу ходив у маминому жакеті та калошах на босу ногу. Коли німецькі війська окупували село, у 1942 році Петра забрали в Німеччину. Тих, хто пробував утекти, німці розстрілювали, а 26-х повезли в колонію біля Магденбурга.
— Годували, аби жив: баланда з вівсянки, так звана «кава» — водичка без цукру, — згадує чоловік ті жахливі роки з болем. — А працювати треба. Напівголодний виконував все, що наказували, інколи, плачучи… Якось на віялці з напарником крутили корбу, щоб розділити на решетах. Спина, руки болять і німіють. Не відпочинеш, бо відразу б’ють палицею… Дрібну картоплю варили і скидали в цементну яму, а ми босі трамбували її ногами. Ось коли ми могли наїстися! Харчуватися доводилося по команді і так із дня в день, із року в рік…
Нарешті настав довгожданий день, коли англійці звільнили в’язнів. Але потім — наступні «молот і ковадло»: будбат. У Берліні вантажили у ящики заводське устаткування, яке на баржах прямувало до Ленінграду. Потім у Мінську прибирали руїни, де керував роботами взводний, якого потай усі називали жорстоким карликом.
— Бистрєє! Ізмєннікі родіни! — кричав на стомлених від тяжких робіт колишніх остарбайтерів.
Далі — Семипалатинськ в Казахстані, де виготовляли шлакоблоки. Солдати називали його «Семипроклятинськом».
— Але вже тоді в моєму речовому мішку завжди були щетина, голка, нитки, віск, смола, — з теплотою в голосі пригадує пан Петро.
Пройшовши всі випробовування німецького остарбайтерства та будбату, аж в 1950 демобілізувався і влаштувався на роботу в Мокрокалигірську лікарню, одружився з медсестрою. Одночасно чоботарював, був і пічником, коли люди просили. Дались взнаки голодні роки: довелося ще й пережити операцію з видалення виразки шлунку. Прооперували і дружину, але вона під час операції померла. Так, залишився Петро Гайдаш вдівцем.
Переїхав згодом у Сигнаївку, де розпочав нове життя: вдруге одружився, влаштувався на роботу, продовжував бути, за його словами, і «шилоклювкою», і пічником, і електриком. Домашнє господарство налічувало корову, свиней, птицю, тож встигав утримати його, заодно робити людям добро. Не зогледівся, як і 92 роки вже за плечима.
Та вік не лякає сигнаївського довгожителя. Перерубав нині машину дров та кілька причепів гілля, пошив собі взуття, доглядає свій невеликий сад, де дозріли вже персики яблука, виноград, а на грядках масово червоніють помідори. Щовечора обходить прилеглі вулиці, аби побільше рухатися, навіть їздить на незвичайному — трьохколісному велосипеді, який нещодавно придбав.
Не зважаючи, що розміняв сотий десяток років, продовжує досягати мети — не втрачати активності, працею гартувати свій стан, а також життєрадісністю, вольовими зусиллями.
— Якщо нічого не робити, то руки зростуться, — вважає довгожитель.
Він ставить за мету досягнути 100-літнього ювілею бадьорим і працездатним, довести, що це можливо, якщо мати бажання і наполегливо працювати над цим. І так хочеться посприяти своїм словом здійсненню його мрії. Особистим експериментальним прикладом він і іншим дарує віру й надію, штовхає до дій гартувати міць духу й тіла. Тож берімо за взірець спосіб життя нашого незвичайного земляка!
Станіслав МАЗУРИК