Тиха міська вулиця, а обабіч, у затишному місці, в оточенні величних дерев потопає в розмаїтті зеленого листя і по-материнськи всміхається щодня своїм вихованцям моя рідна «заводська» школа.
Особливі спогади, як туманом, оповивають душу і серце в ці дні, коли я і мої однокласники відчуваємо себе особливими іменинниками нашої школи — 50 років тому в далекому 1968 році ми стали випускниками Шполянської середньої школи №5, яка вручила нам перші в її історії атестати зрілості.
Спогади…Спогади…
…1958 рік… Шполянська семирічна школа №5 приймає під своє крило чергових першачків. Нас, 38 «горобенят», на порозі школи (то була дуже стара будівля, та нам здавалася казковим палацом) зустріла завуч Ольга Петрівна Коча. Середнього зросту, підтягнута, у світлому костюмі зі значком педінституту на грудях, у білій кофті, прикрашеній яскравою брошкою, із акуратно укладеним навколо голови вже сивим волоссям, щирою посмішкою, високим спокійним голосом, вона запросила нас із батьками, на яких ми все оглядалися, до нашого класу.
Уже коли ми, нарешті, повсідалися за дерев’яними партами, Ольга Петрівна зачитала наказ про наше зарахування учнями школи.
Вперше в житті наші прізвища та імена озвучували, та ще й перед масою людей. Хтось реагував відразу, когось називали ще раз. Нарешті, перелічили всіх.
Минуло 60 років, а перед очима така незабутня картина першого дня в школі. Особливими в пам’яті залишилися обличчя наших батьків: молоді, красиві, горді за нас (їхні ж діти!), шукають і не зводять погляду зі «свого», бачать у нас уже свою гордість.
І ось батьки залишили клас. Ще й зараз відчуваю в собі страх, що залишилася тут одна, що біля мене не буде тата й мами, що ж робитиму без них…
Не одна я це відчувала, бо в класі вже чулися хлипання… Тепер тільки посміхаємося, а тоді було не до сміху…
Аж тут, ніби чарівна фея спустилася до нас з дитячої казки, це заговорила до нас всіх (кожному здавалося, що лише до нього одного) наша перша вчителька, яка стала для нас другою мамою, Олександра Миронівна Шурубалко. Ніжний, лагідний голос, такі ж очі, хвилясте волосся з першою сивиною і її незмінне: «дітки», «мої ластів’ята», «мої курчатка».
А нашу увагу зосередила на собі майже відразу, розповівши нам кілька «казочок». Сміливіші розповідали віршики, короткі казки. В неї вистачало терпіння і такту до всіх 38-ми таких різних…
…1959 рік… Вже більш впевненими і дорослішими прийшли до школи у другий клас. Та на нас чекала несподіванка: на порозі класу стояла інша вчителька — Антоніна Антонівна Мірошніченко, яка вже до п’ятого класу була нашою шкільною мамою. Висока, ставна, смаглява, з відкритим обличчям і ясними очима, чорним-чорним волоссям і закладеною косою, грудним голосом і чіткою вимовою… А ще ми задивлялися, як вона одягалася — все пасувало їй.
Спочатку нам було важко після «солодкої» мови Олександри Миронівни сприймати вимогливу і сувору вчительку, але вона дуже швидко знайшла спільну мову і з нами, і з нашими батьками. Пам’ятаємо її чарівну, відкриту, щиру посмішку і ямки на щоках. А від її руки, прикладеної до голови будь-кого з нас, віяло таким теплом і ніжністю, що хотілося, аби ця рука якомога довше торкалася тебе. Між нами була взаємна довіра, їй вірили батьки, її вимогливість гармонійно поєднувалася з добром і повагою до кожного. Вона жила нашим життям, дитячими мріями, іграми.
…1962 рік…Ми вже подорослішали, час і до п’ятого класу… До побачення, дорога наша Антоніно Антонівно (правда, ми ще довго бігали до неї зі своїми радощами і проблемами).
Попереду в храмі науки, країні знань, по сходинках, що ведуть до вершини пізнання, на нас чекали дивовижні відкриття, цікаве змістовне життя.
Нашою мамою, другом і наставником до самого одержання атестатів стала Марія Ларіонівна Ляшенко — жінка особливої вроди, зі скромною зачіскою, незмінно в діловому, скромному і, водночас, елегантному одязі. Як і її предмет (математика), вона була вимогливою, точною в діях і словах, непідкупною і чесною, і від нас вимагала того ж.
Вводила нас у ще незбагненний світ своїм прикладом і чеснотами. Я і сьогодні схиляю голову перед її педагогічним талантом, перед її справедливістю, вмінням передбачити, допомогти, знайти вихід із будь-якої ситуації, перед її тактом, перед світлом її душі і силою волі.
Та нашому класу пощастило не лише з класним керівником. Учителями від Бога були й наші предметники, бо кожного з них ми слухали, як кажуть, з відкритими ротами, адже вкладали вони в кожен урок всі свої знання, почуття, свою душу, увесь вогонь своїх сердець.
Це їм, нашим мудрим Донець Любові Кіндратівні, Гавриловій Валентині Петрівні, Репко Миколі Васильовочу, Каландирець Євдокії Андріївні, Волик Галині Миколаївні, Горідько Галині Йосипівни, Кочі Ользі Петрівні, Капусті Євгенії Миколаїні, Горбенко Парасці Дмитрівні, Цибулі Юрію Григоровичу, Волинцю Василю Івановичу, Гребенюченко Вікторії Василівні, Березенку Володимиру Івановичу, Рахубову Володимиру Лук’яновичу, Красюку Михайлу Олександровичу, нашим шкільним вожатим Лісовій Валентині Іванівні та Котовій Олександрі Миколаївні ми довіку завдячуємо за уроки життя, за широту даних нам знань,за наше становлення і сьогодення, за завтра дітей і онуків.
Це всі вони і кожен зокрема навчили нас бути людьми, любити Батьківщину, рідний край, місто, наш такий славний і дорогий кожному серцю мікрорайон цукрозаводу (бо бути «заводянином», де б ти не жив, — це «діагноз» на все життя), гордитися нашою історією і бути її частинкою, досягненнями і життям рідної школи.
Ми дорослішали, оцінювали свої дії і вчинки, жили життям району, міста, мікрорайону. Ми вчилися працювати на пришкільних ділянках, допомагали батькам будувати будинок культури, добудовувати ліве крило школи. Садили фруктовий сад, березову алею, клумби, облаштовували географічний майданчик. Були частими гостями на фермах радгоспу (випоювали малих телят), збирали жолуді для свиноферми, працювали посильно в полі. Змагалися в зборі металолому та макулатури, відстоювали честь школи на спортивних змаганнях та оглядах художньої самодіяльності, випускали щотижневу класну газету, ходили з учителями в туристичні походи, вивчаючи природу Черкащини. Давали нове життя джерелам у вершині ставу №3, надавали посильну допомогу цукрозаводу: насаджували на його території троянди, дерева, прали мішки під цукор. Ми брали шефство над молодшими школярами: були їхніми класними вожатими, допомагали в навчанні, обговорювали з ними книжкові новини, організовували спортивні змагання, шахові турніри, різноманітні гуртки за інтересами, проводили на шкільному спортивному майданчику щоденну ранкову зарядку, організовували цікаві бал-маскаради, творчі вечори поетів-початківців, ініціювали предметні вечори, вечори класичної музики, мистецтва, збирали матеріали для музею історії школи і цукрозаводу, без нас не проходили концерти районного танцювального колективу «Гренада». Ми зустрічалися з ветеранами війни, вдовами, надавали їм посильну допомогу, організовували концерти в колективах виробничих підрозділів цукрозаводу, радгоспу, відгодівельного пункту, брали участь в роботі шкільних та цукрозаводських сандружин.
Директор школи Салова Антоніна Андронівна, класний керівник Ляшенко Марія Ларіонівна, батьківський комітет школи радились з нами, як із дорослими, при складанні робочого плану школи на рік, прислухалися до наших пропозицій.
Активним, цікавим, неповторним, наповненим змістом було наше шкільне життя,особливо в 8—10 класах, коли ми стали у школі найстаршими.
Приємно згадати, що єдиним організмом були школа (педагогічний, батьківський та учнівський колективи), колектив цукрозаводу (директор Яровий Є.М.), радгоспу (Колючий М.Г.), відгодівельного пункту (Горський К.Ф.). Ми, учні, не уявляли, як можна жити без їхньої підтримки, без їхньої участі у житті школи (шефська допомоги в будівництві школи та щорічні ремонти приміщень, поповнення книжкового фонду шкільної бібліотеки, хімреактивами — кабінет хімії, заміна дерев’яних парт сучасними, забезпечення шкільної їдальні молочними, м’ясними продуктами, крупами, овочами та фруктами) тощо.
У такому ритмі життя сполоханими кіньми пробігли 10 шкільних років. І коли перший переповнений клас мав 38 учнів, то 10-ий закінчили 21. Після 8-го класу деякі учні пішли навчатися до середніх спеціальних навчальних закладів, в інші школи, виїхали з сім’ями.
Першими випускниками середньої школи №5 стали Валентина Дзюба, Людмила Тишкевич (перші золоті медалісти), Зоя Юшкевич (срібний медаліст), Валерій Барабаш, Людмила Бойко, Галина Гегельська, Олена Зеленюк, Наталка Єрьоміна, Віктор Камінський, Ольга Кучемко, Лідія Левченко, Валерій Ложков, Микола Мусько, Юрій Науменко, Галина Недопас, Катерина Оніщук, Людмила Писанюк, Олена Плосконос, Галина Попенко, Віктор Присяжненко, Михайло Скрипник.
Розкидало всіх нас життя. Серед випускників 50-річної давності військові і вчителі,інженери-механіки і технологи-хіміки, будівельники, економісти і бухгалтери, кулінари і кондитери, державні службовці і т.д.
Всі ми давно щасливі бабусі та дідусі. Життя продовжується. Покоління змінюється поколінням, і у кожного своя доля, своя історія. Ми ж, випускники 1968 року,повічна сторінка історії нашої рідної 5 школи.
З нагоди 50-річчя закінчення Шполянської школи №5 надсилаю своїм однокласникам найщиріші вітання і побажання завжди берегти пам’ять про наші шкільні роки, улюблених вчителів, дружбу і кохання, з гордістю нести звання першого випускника «заводської» школи.
Від імені випускників-десятикласників 1968-го вітаю учителів та учнів школи №5 з п’ятдесятиліттям першого випуску. Зичу рідній школі слави і перемог, активного шкільного довголіття, сотих випусків, здібних і вдячних учнів. Щоб ниви дитячих душ, щедро засіяні школою зернами знань, добра і мудрості, заколосилися високими врожаями.
Людмила ТИШКЕВИЧ, випускниця 1968 року Шполянської школи №5