Петро Степаненко був бойовим медиком 118 бригади тероборони. 8 липня 2023 року він з групою потрапив під артилерійський обстріл на Донеччині та під час порятунку побратимів загинув, закривши одного з них собою. 21 лютого 2025 року президент посмертно відзначив захисника найвищим державним званням Герой України, пише Суспільне.
Чоловік завжди турбувався про побратимів більше, ніж про себе та готовий був помогти у будь-якій ситуації, розповідає дружина Петра Альона Степаненко.
Альона та Петро познайомилися навіть не в Україні, та доля їх звела у Шполі. Далі — розповідь від першої особи.
Взагалі давно познайомилися ми, ще у 2001 чи 2002 році. Навіть не в Україні, а в Польщі — працювали разом. Але потім наші шляхи розійшлися і, мабуть, років чотири ми взагалі не спілкувалися. Випадково знов зустрілися у Шполі, почали спілкуватися, зустрічатися. Він на той момент працював у Києві на будівництві. Почали зустрічатися, зідзвонюватися, одружилися, народилася донька Аріна.
Працював на будівництві та пішов до ТЦК
Він пішов, так би мовити, з перших днів. В перший же день приїхав із Києва, як розпочалося повномасштабне вторгнення, він там працював на будівництві, і пішов у ТЦК. Його там поставили на облік і сказали чекати, викликали, мабуть, через днів зо два. Чесно кажучи, я в захваті не була спочатку, але ми і не заперечували. Донька теж хвилювалася, але ми розуміли, що якщо треба — значить треба.
Він не обирав спеціальність, взагалі до медицини ніякого стосунку не мав, але був дуже відповідальний і призначили його на цю посаду. Був бойовим медиком 118 бригади ТрО. Він завжди всім допомагав, в будь-яких ситуаціях, ніколи нікому не відмовляв. Завжди добросовісно відносився до всього.
Від гранатометника — до бойового медика
Спочатку його відправили на навчання, тричі їздив туди. Спочатку його поставили гранатометником, потім снайпером, здається, але все ж він став бойовим медиком.
Він постійно навчався старався вдосконалювати свої знання. У нього був такий блокнот, куди він записував усе, і заохочував інших теж вчитися.
За час його служби були декілька відпусток, то бачилися, постійно телефонували, але він не дуже любив говорити про службу. Він хвилювався, мабуть, як і всі, але старався не показувати цього, і менше на цю тему розмовляти. Більше було розмови про дім, а про службу він завжди казав, що все добре, все гаразд.
Чоловік говорив, що не так переживає за себе, як за своїх побратимів, щоб все було з ними добре. Він займався евакуацією поранених, ходив на бойові виходи.
Відчувала щось негарне, а телефон не відповідав
Коли вони мали йти на завдання, ми спілкувалися, і я відчувала щось негарне. Потім пробувала вночі телефонувати, і в день, а телефон не відповідав. А потім зателефонували і повідомили, що він загинув, але я ще й досі не приймаю того, що таке трапилося.
Вони тоді були у Кліщіївці на Донеччині, вже декілька днів були на позиціях, і коли виходили з них — потрапили під сильний артилерійський обстріл. Буквально трохи не вистачило їм часу, щоб сховатися. Як казали хлопці, що це був найтяжчий вихід, 8 липня 2023 року.
Чоловік багатьох своїх побратимів виніс, стабілізував їх, надав допомогу. Мені сказали, що він загинув, закривши собою пораненого побратима.
Побачила у соцмережі, що він — Герой України
Він похований на Алеї Героїв у Шполі. 25 вересня 2023 року його посмертно нагородили орденом "За мужність" III ступеня і того ж року ми створили петицію, збирали голоси, щоб йому надали звання Героя України. Але зібрали і все, ніякої відповіді, нічого не було. Я не знала навіть про це до останнього дня, поки не побачила у соцмережах, що він нагороджений. Потім, звичайно, у той день дзвонили із ТЦК, повідомили. Це було майже рік тому — у лютому 2025-го.
