Чи здивує когось у нинішній час історія людини, обдуреної шахраями? А, може, й торкнеться якихось струн сердечних доля української жінки, яка змолоду пережила усі немислимі страхіття, а весь вік пропрацювавши, на старість залишилась наодинці приниженою і ображеною кровними родичами. Але більшість у житті переконали на власному досвіді — доглядати людину поважного віку не так вже й просто, старі часто-густо бувають дуже вередливими, як ті діти. Недарма ж існує поговірка: що старе, що мале. Але в цьому випадку шполянська довгожителька мала свій дім, в якому могла доживати назначені віка, а допомогти їй було кому — добрим і чуйним сусідам, які піклувалися про стареньку багато років. Поки не сталася біда...
Народилася Пелагея Степанівна Шемет (у дівоцтві — Кавун) у селі Мар’янівка Шполянського району у багатодітній родині заможного селянина, в якій зростали 11 дітей. Пелагія серед них була наймолодшою. Як відомо, із подібними сім’ями в роки тотальної колективізації 1932—1933 рр. більшовицька влада обійшлася жорстоко — їх нищили, виселяли до Сибіру, повністю конфісковували їхнє майно, з якого формували колгоспи. Родину Кавунів також вивезли ешелоном до Уралу, де серед степу викинули напризволяще. Пелагея хоч і була ще малою, та ці події забути не може, скільки живе. Місяцями потім вони вибиралися із цієї далечіні у напрямку рідної України, до якої таки дісталися. Вигляд мучеників чи напівзвірів лякав односельців… Так почали пристосовуватися до чужого диктату...
Життя минуло без особливих радощів — своїх дітей не судилося мати, але виростила з чоловіком двох його доньок, побудували у Шполі дім власними руками, трудилися у домашньому господарстві. А в молодості вісім років присвятила тяжкій праці в одній із шахт Донбасу — на глибині 700 м.
— Пенсію заробила трохи більшу, ніж в інших, але задарма її мені не дали, — каже Пелагея Степанівна, яка працювала також і на шахтній «лебідці».
Доньки вилетіли із затишного гніздечка і живуть нині далеко від матері, чоловік помер, а здоров’я почало підводити. Добре, що сусіди поряд — вчасно допоможуть, приділять увагу. Але якось сталося так, що з Мар’янівки приїхали родичі — там проживає її рідний племінник, — саме в той час, коли бабусі Полі була необхідна операція. Родичі попіклувалися про стареньку в лікарні, а потім переконали її їхати до них жити, а хату — продати. Так і зробила ослаблена хворобою бабуся. Все одно вік уже поважний, самій не обійти, напевно, себе, а біля рідних спокійніше буде. Отож і поїхала до малої батьківщини — рідної Мар’янівки. Як там було їй, і родичам, судити, напевно, важко, бо в кожного ж правда своя. Та через три роки, одного літнього дня колишня сусідка, прийшовши додому, побачила неймовірне. На ганку біля її хати сиділа заплакана бабуся Поля з декількома клумаками. Без хати, без грошей і ображена на весь світ за несправедливе і немилосердне ставлення. І жоден адвокат, жоден представник влади не в змозі допомогти їй у цій ситуації — всі документи підписувала добровільно, пенсію теж віддавала з власної волі (як плату за проживання) і ознак примусу немає. А лишається тільки з точки зору моралі запитати: чи не мучить совість тих, хто не побоявся заморочити голову старій і немічній людині з метою заволодіти її майном? Може й не мучить, а навпаки захочуть розповісти, яка важка людина ця баба, з нею ж бо так непросто. То віддайте їй гроші, виручені за хату і нехай вона самотужки зі своїм «складним» характером доживе свої роки у власному домі, який побудувала!
А в неділю бабці Полі виповнюється 90. Свій ювілей вона відзначатиме без даху над головою, нажитого важкою працею. З голими думками і рясними слозами…
Ганна ШВЕЦЬ