Заслужений працівник культури Дмитро Вовк добре знаний і на Шполянщині, і далеко поза її межами як талановитий співак, композитор, аранжувальник. Він є двічі лауреатом премії Порфирія Демуцького, лауреат премій Анатолія Пашкевича, Миколи Томенка, конкурсу імені Назарія Яремчука, має Гран-прі фестивалю «Над Россю», є членом обласної комісії з присудження премії Порфирія Демуцького, членом обласної Спілки композиторів-аматорів, одним із засновників громадської організації «Товмацький курінь». А ще – має статус офіційного двійника Тараса Шевченка.
До виходу на заслужений відпочинок Дмитро Васильович очолював районний відділ культури. Щиросердно зізнається, що вважає себе авторитарним керівником із непростим характером. І переконаний, що саме це допомагало в його житті досягти поставлених цілей для блага багатьох людей. Розмовляємо про його творче життя сьогодні.
«Маю час для реалізації творчих ідей»
– Пане Дмитре, багатьох людей, які вже на порозі переходу до статусу пенсіонера, трішки страшить майбутнє, невідомість, невизначеність того, як їм залишитися потрібними суспільству. У вас, здається, все було навпаки. Чим займається заслужений працівник культури на заслуженому відпочинку?
– У кожної людини це відбувається по-різному. Я після виходу на заслужений відпочинок ще деякий час працював начальником відділу культури. Потім – художнім керівником у Лип’янському центрі культури і дозвілля, у Нечаєвому – керівником колективу, 5 років у школі викладав музичне мистецтво і не відчував, що я пенсіонер, крім того, що отримував пенсію.
На мою думку, людина повинна займатися тим, що їй до вподоби, що їй під силу. Пенсіонери – це окрема категорія людей. У одних може бути апатія, у інших – здоров’я не дозволяє займатися справою, але потрібно працювати над собою. Моє кредо було і залишається таким: «заскочити в останній вагон і в ньому себе комфортно почувати». А творча робота – завжди творча. Зараз у «Багатопрофільному центрі професійно-технічної освіти» я є керівником вокального колективу, працюю з дітьми над вивченням вокальних творів, готуємо різні заходи. Також я зараз працюю з вокальним колективом, який гастролює з концертами і збирає кошти для ЗСУ, організував його шполянин Геннадій Бунзило. Цей гурт із благодійними концертами побував у нашій громаді, Лип’янській, виступали у Матусові, Княжій, Козацькому. Має український патріотичний репертуар.
Цьогорічний лауреат конкурсу ім. Миколи Томенка
– Маючи більше часу для творчості Ви почали писати музику на вірші місцевих і відомих поетів. Саме це спонукало Вас взяти участь у конкурсі імені Миколи Томенка?
– Я маю таку слабинку: коли побачу, прочитаю гарний вірш, я не можу, щоб не спробувати написати на ці слова музику, яку потім рецензує моя дружина, а вже потім видаю на осуд загалу. У моєму доробку є дуже багато пісень, які виконують різні колективи (я є аранжувальником). Пишу пісні на різні смаки, навіть на замовлення, хоча це не так легко. Нині ми маємо диск на мою музику і вірші нашого земляка Олександра Гирмана. Є й один диск з моїми піснями..
Приводом для участі в конкурсі стала така моя позиція: раніше у цій премії не було такої номінації як «композитор». У конкурсі брали участь тільки поети і письменники. І коли в Лип’янці відбувалися святкування з нагоди 70-ої річниці Миколи Томенка, я виконував пісні на слова поета. Є цілий диск пісень на вірші М. Томенка, і я почав через інтернет шукати цей диск. З подивом відкрив для себе безліч пісень цього поета, оскільки його вірші філософські, і писати музику на таку тему дуже важко. Музика тих пісень була написана відомими композиторами в такому традиційному радянському дусі. А от із черкаських композиторів ніхто на вірші Миколи Томенка не звертав уваги. І от коли я заспівав у Лип’янці його пісню на музику Білаша, Томенко мене запитав, чи не спробував би я написати музику на його вірші, на що я відповів, що я більше естрадний композитор, а у його віршах велика філософія, і я боюся торкатися цієї теми, але… спробую.
Коли було оголошено конкурс ім. М. Томенка у 2020 році, туди уже ввели композиторів. Я цього не знав, коли ж дізнався – було вже пізно. Премію отримав Анатолій Лавренчук із Києва, дует «Росичі», гарний композитор, я з ним знайомий. Йому присуджують цю премію, а Миколи Томенка, на жаль, уже немає. Після зустрічі з Лавренчуком я вирішив спробувати написати в пам’ять про Миколу Томенка. Адже щоб слово жило, воно повинно бути в пісні.
Я взяв подаровану мені збірку віршів, перечитав її, відмітив для себе декілька віршів. Потім перечитав ще раз. Перечитав його ранні збірки, і ті збірки, на які були написані пісні. Вибрав для себе шість пісень і написав на них музику. Це вірші: «Я не встиг», «Заблукався високо у небі» та інші. Пісня «Я не встиг» – остання, написана на народний манер. Коли слухала комісія, то оцінила схвально. Так я й подав ці твори у 2023 році на конкурс комісії, в складі якої була, зокрема, і дочка Томенка – Леся. Коли ж став лауреатом, половину премії віддав для ЗСУ.
Я перечитав багато віршів Миколи Даниловича Томенка, які виражали, на мій погляд, саму його сутність як поета, як людини. Він дуже любив село, своїх батьків, свою землю, батьківщину. Це відчувається в його віршах, і це мене зачепило. Всі пишуть про місто, про міських дівчат, а про село немає нічого, хоча село – це колиска культури. Тільки село, на відміну від міста, завжди працювало на об’єднання людей. У місті такого немає. Тож село несе духовну культуру, національну ідентичність. Традиції повинні жити, і тоді Україна процвітатиме.
Почесний офіційний статус двійника Шевченка
– Вам випала нагода взяти участь у конкурсі двійників Шевченка і тепер Ви маєте почесний офіційний статус двійника нашого Кобзаря…
– Таку акцію на двійника Т. Г. Шевченка проводили письменники брати Капранови і я долучився до цього. Шполянський підприємець Віктор Крисько зробив мені фото, на якому зображений Т. Шевченко в одязі, з бандурою, а обличчя моє. І коли я виставив це фото як аватарку у фейсбуці, то фейсбук заборонив використовувати таку аватарку, аргументуючи тим, що це фото відомої людини. І тоді я зрозумів, що можна подавати заявку на конкурс.
Я також хотів організувати такий конкурс у нас на Черкащині в 2014 році, запропонував це в Управлінні культури, але завадила війна. Мета такої акції полягала в тому, щоб люди пам’ятали Шевченка, що він живе в душі кожного з нас, адже це наш Пророк. Пам’ятники і погруддя Кобзаря є по всьому світу. У 2014 році, коли відзначали 200 років з дня народження Т.Г. Шевченка, було прийнято рішення встановити майже у кожному селі району погруддя Кобзаря. Було встановлено 5 погрудь у селах Сигнаївка, Матусів, Мар’янівка, Лозуватка і Товмач. Далі продовжити завадили події на Майдані, війна. Потім ще з’явилися погруддя у Соболівці та Лебедині. Це була найбільша кількість по Черкаській області.
На таких фестивалях повинне виховуватися молоде покоління
– Цьогоріч важливою подією на Шполянщині став історико-просвітницький фестиваль «Товмацький курінь», одним із ідейних організатором якого Ви були ще у 2016 році…
– Фестиваль – це пам’ять про наших славетних земляків Лютого-Лютенка, Чорного Ворона та інших, які до останнього вели боротьбу за незалежність України на її Правобережжі в 20-х роках минулого століття. Ми зайнялися організацією «Товмацького куреня» у 2016 році. Я, Сергій Коваль, Віктор Савчук, Анатолій Козленко, Наталя Сторчак. Я запропонував поставити пам’ятний знак у Товмачі Лютому-Лютенку і організувати просвітницький фестиваль «Товмацький курінь». І так поступово рік за роком ми здійснили розбудову в селі – установили символічні камені, проклали алею, збудували криницю і т. і.
Моя думка, що на таких столітніх прикладах, як наші герої Лютий-Лютенко, Чорний Ворон повинно патріотично виховуватися молоде покоління. «Товмацький курінь» повинен жити. Він є, був і буде. Такі просвітницькі заходи потрібні майбутнім поколінням. Саме вони на часі, бо ми не розважаємося, а організовуємося і проводимо культурно-просвітницький захід, де звучать слова на підтримку ЗСУ, де збираються кошти і направляються в ЗСУ, де люди, які мають певний талант, але знаходиться в тилу, спрямовують свої таланти на підтримку військових. І насамкінець хочу зазначити таке: зараз триває війна, і кожна людина залишається на самоті зі своїми проблемами, думками, адже інформації з різних джерел дуже багато і вся вона дуже суперечлива. Війна накладає великий відбиток на психічний стан людини. Ми цей тягар несемо в собі і такий стан людей ніхто не відслідковує. Ось саме тут є можливість для волонтерських організацій попрацювати з такими людьми. Саме так, як, наприклад, працює Сигнаївка. Нині є багато можливостей відволіктися від реальності за допомогою таких згуртувань у будинках культури: вишивка, в’язання, випалювання і т.д. Треба щось напекти – напекти, треба зв’язати сітки – зв’язати, і т. д. Людині необхідно десь розрядитися, і я бачу морально-психологічне розвантажування саме в такій культурно-дозвіллєвій роботі будинків культури. Якщо ми плакатимемо, рватимемо на собі волосся, ніщо не зміниться. Зміниться тоді, якщо ми будемо сильними, стійкими, впевненими в собі – на фронті хлопці воюють, а ми в тилу повинні зробити все можливе для них, для нашої Перемоги.
Спілкувалась Лариса Бачинська