Всі ми ― і жінки, і чоловіки, маємо величезний потенціал. Та, на жаль, іноді він все життя так і залишається нереалізованим лише тому, що у нас або зовсім мало, або взагалі немає віри у свої сили, здібності. Кажуть, що за великими досягненнями чоловіків стоять їхні дружини, а впевненість у характері своїх синів виховують їхні матері з самого раннього дитинства.
Днями до редакції нашої газети надійшов лист із м. Києва від нашої землячки Ірини Каландирець, яка ділиться своїми думками на цю тему:
«Україна вступила в часи змін. І кожен сприймає ці зміни з різними емоціями. Одні радіють і сприймають всі випробування, як шлях до світлого і щасливого майбутнього. Такі люди вірять, що ці зміни на краще і готові за це боротися, не шкодуючи себе. Інші ж скиглять, бурчать, нарікають, голосять і... не вірять! Не вірять в добро. Не вірять, що нашу країну можна витягнути з кризи. Не вірять, що все, що відбувається в їхніх життях, це їх власних рук творіння. Не вірять в силу віри. Не вірять в наших солдатів. І, що найстрашніше, дехто із жінок не вірять у своїх синів та чоловіків!
Мені, наприклад, не зустрічалися такі, хто б підтримував свого чоловіка чи сина, хто вселяв би у нього віру, коли тому приходить повістка в армію. Небагато є таких жінок, хто розуміє, що раз в країні війна, то вона повинна мужатися разом з тим солдатом, якого відправить з дому на війну. Бо він народжений чоловіком, а значить ― він герой і воїн, і захищати ― його борг та життєвий обов'язок.
Замість цього жінки оплакують чоловіків, які ще не пішли на війну; свою та їхні долі; того, кому ще не прийшли повістки; всіх померлих на війні солдатів і взагалі життя, таке несправедливе.
Велике і мудре життя дає кожному можливість дозрівати і міцніти саме в тих обставинах, які необхідні тільки йому одному.
Мами, дружини, сестри і дочки, не бійтеся за своїх чоловіків і не вселяйте цей страх в їхні душі. Починайте вірити і передавати їм мужність та силу любові свого серця.
Багато разів чула, як мама казала синові, а дружина чоловікові: «Якщо тобі прийде повістка ― тікай з країни!» або «Яка війна? Там і без тебе впораються. Сиди краще вдома. Ховайся. Ти там нічим не допоможеш. Тебе там точно вб'ють одразу ж!».
Але ж такі слова роблять з чоловіка-героя чоловіка-боягуза, чоловіка-ганчірку і взагалі ― не чоловіка. А потім жінки дивуються, що кудись поділися «справжні» чоловіки. А виходить, що самі ж, своїми руками їх і винищили. Ми самі несемо в собі всі ті ускладнення, які потім неодмінно нас дошкуляють. А кожен, між іншим, думає, що біди приходять до нього ззовні.
Чудес не буває, є той чи інший ступінь знань. Якщо жінка не знає, що її сльози, страхи, переживання і зневіра передаються її чоловікові, то це не звільняє її від відповідальності за його життя. І нехай не чекає чуда, що, посилаючи йому такий настрій, він повернеться живим і неушкодженим. І в нього взагалі щось в житті вийде.
Мудра жінка, яка знає, що виховує не боягуза, а героя. Вона завжди в нього вірить серцем і підтримує своїми діями. Такий чоловік завжди на коні і з щитом: і у житті, і на війні.
Тож, припиняймо плакати! Навіть зі смертю дорогих людей не закінчуються наші обов'язки пе-ред ними. І найперший з них: забути про себе, а думати про них. Лише справжня любов їм допомагає, мужність і творча сила серця. Тож не не оплакувати чоловіків потрібно, а любити, підтримувати, не лаяти їх, а хвалити, відпускати, а не тримати.
Давайте своєю вірою виховувати у своїх чо- ловіках та синах героїв, а не боягузів. Будьмо справжніми жінками, і тоді й поруч з нами будуть справжні чоловіки».