Безвладдя, свавілля, бандитизм
Влада міняється одна за одною. То денікінці, то махновці, то інші якісь отамани. І жодна з них не засиджується довго — день, два, тиждень, і нова приходить, щоб знову за день-два дати місце іншій... Аж тут пішла чутка, що більшовики наближаються. Часті зміни влади, а фактично безвладдя, тільки сприяли бандам розбишак. По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм! Наше село з населенням близько двох тисяч душ також мало свою банду, що складалася з 50—60 «мисливців». Спочатку вони нападали і розграблювали поміщицькі маєтки, а потім взялися і до заможніших селян.
Якось ввечері сидимо ми в хаті з позавішуваними вікнами, розмовляємо про се, про те, аж раптом дівчина, що була в нас «за рідну дитину», зойкнула несамовито і вхопилася руками за ногу. Збіглися ми до неї й бачимо; нога й руки в крові... Виявилося, що чиясь куля заблукала, пролетіла крізь шибку і застряла в нозі дівчини. В той час у мене був мій товариш, підпоручник колишнього мого полку Сергій Курінний. Ми з ним заходились коло пораненої дівчини, аж тут — рип у хату два дядьки — наші селяни, і почали:
— Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Дивіться, що робиться на світі. Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей, нікого не соромлячись. Навіть Бога не бояться... Організуйте нас! Згуртовані, разом захистимо себе від дикого свавілля. Дамо їм відсіч. Якщо не будемо організовано захищатися, то вони нас усіх пограбують, з димом пустять, і вдів та сиріт у селі примножать... Подумайте!
— Мені не хочеться втручатися в громадські справи і ворогів собі наживати, — відповів я знехотя.
— Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете «громадські справи»...
— Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села, наші люди. Якщо я очолю організований спротив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою родину і наше господарство.
— Ну, глядіть. Але подумайте, бо нас пограбують і вас не помилують. Бачите ж, що робиться, — пригноблено казали дядьки. Випили по чарчині й пішли.
За якийсь час після того зчинився на селі крик, гармидер, голосіння і постріли. Прибігли сусідські люди і кажуть, що вбили Василя.
— Як, де? Хто вбив?..
— Та наші ж. Свої бандити. Верталися з грабунку і вбили, бо Василь зчаста дорікав їм, присоромлював за їхню чорну роботу. Помстились.
«Еге ж, подумав я, це вже не жарти. Такий добряга, чесний і працьовитий господар, і вже не живе, убили... Треба щось робити», — вирішив я.
Селяни казали мені, що в селі вже зібралося до сотні своїх бандитів. Банда щоночі «промишляла» — грабувала. Після пограбування збиралися на бенкет — їли, пили, гуляли, чинили оргії, не дуже ховаючись від сторонніх людей, що з цікавості споглядали здалеку. Селяни вже не могли далі терпіти дикого розгулу, свавілля своїх сільських неробів, бандитів, для яких уже не було ні морального, ні законного стримування, Порадившись громадою, постановили заарештувати бандитів.
Самосуд
За декілька днів після цієї постанови, коли розбишаки верталися з грабунку додому, їх уже чекали близько тисячі озброєних селян. У кожен двір бандита поставили по п’ять-шість озброєних чоловіків, а решта заховалися уздовж вулиці, якою мали вертатися «мисливці» з «добичею». Так удосвіта, тихо, без крику всіх їх переловили і пов’язали. Зігнали їх до управи села, забравши все те, що вони награбували. Тут їх усіх пороздягали, як мальованих, і почали бити, випитуючи де, коли й чиє добро вони розграбували та кого вбили. Скликали «сходку» громади, і громада в один голос кинула присуд: розстріляти всіх, незважаючи на те, хто він і чий він! Принесли два відра, вузлик квасолі. Кожен узяв квасолину, щоб кинути її у відро з написом «за» або «проти».
«Проголосували» так, що всі квасолини опинилися у відрі «за», у відро з написом «проти» не потрапила жодна квасолина. Отже, — розстрілювати!
А було це саме у Великодню п’ятницю. Прийшов до зібраної громади священик і почав умовляти, щоб не робити самосуду, не вбивати людей. Але його слова на зібраних людей не впливали, на якесь милосердя познак не робили. Навпаки, з усіх боків почулися різкі й рішучі вигуки: «Ні! Ніякого помилування! Ніяких «сочуствій»! Без «сожаленій»! Смерть «разбойникам»! Смерть бандитам! Смерть!».
— Люди! Діти мої... Грішно так. Бійтеся Бога, — почав знову священик. — Якщо вже злоба диявольська затьмарила розум, а від помсти душі ваші стали кам’яні, то хоч пам'ятайте те, що нині Великодня п’ятниця. Гріх великий самосуд чинити! Опам’ятайтеся, люди! Діти мої...
Постановили розстрілювати відразу ж після великодніх свят. Довкола пов’язаних «мисливців» поставили варту і наказали, що якби хтось із пов’язаних дохитрився якось утікати, то — стріляти на місці...
Але на другий день великодніх свят хтось приніс у село звістку, що в сусідньому селі «оперує» частина якогось війська і що, нібито, має прийти і в наше село. Зібралися люди і постановили зараз-таки пов’язаних постріляти, бо як прийдуть у село якісь солдати, то пустять бандитів на волю. Так і зробили. Поставили їх довкола глинища і постріляли. От до чого прислужилася більшовицька наука: «Грабуй награбоване!..».
Більшовицькі арешти
За тиждень у Товмачі громада знову розстріляла 17 своїх грабіжників-бандитів, яких не було в селі при першому розстрілі 35-ох злочинців. По інших сусідніх селах робилося те саме: карали банди грабіжників самосудом. Більшовики, що прийшли після того в нашу місцевість, спочатку хвалили селян за те, що вони самі впоралися з бандитизмом по селах. Але згодом почали заарештовувати заможніших селян, бити й випитувати, хто з них був ініціатором самосудів. «Уміле» більшовицьке допитування заарештованих селян скоро дало свої наслідки: розпочалися численні арешти. До цього, безперечно, долучилися і ті селяни, які втратили когось із своєї сім’ї в самосудах.
Тоді я, щоб оминути хвилю більшовицьких арештів, які набирали вже масового розміру, пішов у повстанці.
Надіслав Анатолій КОЗЛЕНКО. с. Товмач.