АРМІЯ І ДЕРЖАВА
Усе це свіже в пам’яті: російські «зелені чоловічки» безперешкодно окуповують Крим, повсюдно блокують українські військові частини, а в країні наростає зрозпаченість, гірке відчуття безсилля і гнівний подив: «А що ж наша армія? І чи взагалі є в нас армія?»
Бліц-криг завершився, як і планувалося в Кремлі, легко й безперешкодно. І ось уже «Росія» захлинається у торжествах: «Кримнаш!!! Кримнаш!!!». А ще — ідіотизм ситуації в Україні: офіційні врочистості в Москві з приводу «повернення Криму» транслює Перший канал нашого національного телебачення. Спроба «свободівців» Ігоря Мірошниченка й Богдана Бенюка викинути з керівного крісла виконувача обов’язків генерального директора каналу викликає тотальний осуд лібералів домашнього розливу: як вони посміли? Де свобода слова? Та ж на це має бути відповідне рішення суду і т.д., і т.п. Мені зателефонували з нашого телеканалу, щоб я засудив у своєму коментарі цей ексцес і належно вичитав «свободівцям». Я погодився: те, що робили Мірошниченко й Бенюк, мені не дуже подобається, але те, що робить із нами Росія, не подобається ще більше. А те, що робить телефункціонер, пускаючи з Москви в Україну сплеск російського патріотичного сифілісу (нагадаю: це дефініція Олександра Герцена), — межує з державною зрадою, і в час війни її фігуранта треба віддавати під трибунал. А в нас ціла рать стала в обороні цього теледіяча, якому «свободівці» навіть пику до пуття не натовкли.
Сюжет цей глибоко симптоматичний. Він свідчив: суспільство на той момент анітрохи не усвідомлювало: проти України розпочалася війна, а тому вчорашня оптика, крізь яку ми звикли розглядати всі події нашого життя, вже не годиться. Рожеві окуляри миру треба змінювати на те, що дозволить значно реалістичніше бачити події у новому контексті дня. Власне, ще й сьогодні чимало громадян в Україні живуть, діють, говорять і думають без жодної поправки на війну — вона анітрохи не присутня у їхніх відчуттях Розслаблене (за інерцією), ще недавно соціально втомлене і депресивне суспільство поволі прокидається до повноцінного життя і з прикрістю від-криває: виявляється, воно існувало в павутинні міфів, одним із яких був про єдинокровного брата — російський народ і більш аніж дружню (річ не тільки в нашому буцімто стратегічному партнерстві) Росію, яка, мовлялечки, Україну любить більше за саму себе. Переважна більшість людей була свято переконана: перебуваємо під надійним захистом могутнього сусіда, котрий не тільки супердержава, а й, за щасливим збігом, — таки ж кревний наш родич.
Подеколи з високих трибун у нас звучали буцімто архісерйозні розбалакування про оборонну стратегію України. Очільники Міноборони на взір Валерія Шмарова, Дмитра Саламатіна чи Павла Лєбєдєва, яких важко було запідозрити в бодай мінімальних українських сентиментах, запевняли суспільство: із цим у нас — усе гаразд. По-перше, маємо під боком Росію, вона, якщо в цьому з’явиться потреба, відразу ж прийде нам на допомогу. Знаючи це, жоден агресор не посміє зазіхнути на Україну. По-друге, наші Збройні сили, як мовиться, бережуть порох сухим — у повній бойовій готовності, оснащені за останнім словом техніки, справді модернізовані, завжди готові дати нищівну відсіч будь-якому нападнику. Всі ті розбалакування приколисували суспільство, котре в основній своїй масі вірило в такі казочки. Люди вірять у те, в що їм хочеться вірити. В те, що дає спокій їхній душі й відчуття блаженного комфорту. Час від часу ми бачили на державних святах військові паради й запевнювалися: армія в нас таки справді є — он маршують які гарнолиці солдати й офіцери. Ефектні були картинки для телебачення!
Хоча не один тверезий голос у суспільстві застерігав нас од такої короткозорості. Ще 1992 року на сторінках «Сучасності» наш видатний історик Ярослав Дашкевич писав: «Основним гарантом незалежної держави є її збройна сила. Тому після політичного удару по Україні — вступу її до СНД — було завдано не менш сильного удару по армії, яку практично обеззброєно. <...> Вивезення тактичних атомних ракет завершилося майже за два місяці до того й так не зрозумілого терміну (1 липня), коли таке вивезення мало бути закінчено. Є кілька дуже темних обставин цієї справи. Вивезення ракет велося без укладення будь-якої українсько-російської угоди, якою Росія хоча б декларувала (справжню ціну таких декларацій ми знаємо), що атомна зброя не буде застосовуватися проти України... Досі ніхто не почув пояснення про те, за чиїми — в даній ситуації — лише внутріукраїнськими наказами вивезено зброю, що єдина могла захистити Україну від її найбільшого ворога. Хочу підкреслити, що передача єдиної ефективної оборонної зброї України ворогові відбувалася під шаленим тиском США та інших країн Заходу, від яких, до речі, ніхто з українських властьімущих навіть не зажадав гаран-тій безпеки й оборони України. Хто керував в Україні цим механізмом обеззброювання держави?».
Ці слова нагадав нещодавно публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум» Олег Романчук, який на сторінках цього часопису перманентно звертався до армійської теми й застерігав суспільство: ми стаємо цілковито беззахисні, оскільки тема нашої армії — це тема передчуття національної катастрофи.
2009 року Романчук писав: «Президент України (він же Верховний Головнокомандувач ЗСУ) має, на мій погляд, моральне право і законні підстави звернутися із закликом до українського народу розпочати збір коштів (йдеться про добровільні пожертви людей) для порятунку війська (насамперед, військово-повітряних сил). <...> Слід відкрити спеціальний банківський рахунок, обрати Наглядову раду з числа найдостойніших фахівців, людей моральних, справжніх патріотів України, яким народ ще довіряє, і під їхнім пильним контролем виділяти зібрані кошти на потреби війська то оборонної промисловості».
Але людям часто властиво чути не те, що звучить, а те, що їм хочеться чути.
Вже після початку подій на Сході України військовий експерт Інституту євроатлантичного співробітництва Ігор Козій в інтерв’ю для газети «День» сказав: «Армію роззброювали, патріотів виганяли, сьогодні там знаходяться багато кон’юнктурників, які готові прислужувати всім. У Національній академії оборони України, наприклад, були випадки, коли офіцери заявляли, що вони не воюватимуть проти Росії. Це «п’ята колона». Через неї ми незахищені, всі наші дії бачать та контролюють».
Про сьогоднішню ситуацію вже згадуваний Олег Романчук пише: «Добрим словом і кольтом можна досягти набагато більше, ніж самим словом», — полюбляли повторювати американці в часи підкорення Дикого Заходу. І мали рацію. Нині, як з'ясувалося, упокорити територію, яка колись називалась Диким Степом, а згодом Донбасом, уповаючи лише на добре слово, неможливо. Для України розв'язання проблеми сепаратизму-тероризму перейшло з тактичної площини в стратегічну. Разом з тим мілітарний чинник — український «кольт» виявився не лише заір-жавілим...».
Отже, суспільство не мало жоднісінького уявлення про реальний стан справ у наших Збройних силах. Ми не знали того, що влада послідовно й відверто позбувається справді патріотично налаштованих офіцерів і генералів як надмірно «національно стурбованих». Ми не знали, що всю ту бойову техніку, якої вистачило б на десяток повноцінних армій, що перейшла нам у спадок від Радянської армії, розпродано по країнах «третього світу», а всі кошти від того осіли на рахунках олігархів та владців. Ми не знали, що за понад два десятиліття наша армія не одержала жодного нового танка, жодного літака, жодної бронемашини чи вертольота. Ми не знали, що молоді льотчики не мають за собою належної кількості годин польотів і навчань, бо в армії не вистачало пального. Ми не знали, що наші Збройні сили не тільки обкрадені, обдерті, нужденні, а й елементарно голодні. Тобто упосліджені в найширшому розумінні цього слова. В час натхненного розкрадання держави (за всіх президентів) особливо ласим шматком була саме армія. Вже згадано про бойову техніку мілітарного монстра — СРСР, що лишилася в Україні. А ще ж скільки можливостей надавала армія крадіям хоча б через корупційні псевдотендери при закупівлі продуктів чи обмундирування! А безкоштовна робоча сила солдатів, які споруджували генералам вілли, дачі і ін. Одне слово, армія була дійною коровою для генералів. І не тільки для генералів. На ній наживалися не лише наші бутафорні полководці й запопадливі практики конверсії. І не тільки наживалися. За кремлівськими наказами й рекомендаціями її відкидали на десятиріччя назад...
(Далі буде).