АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю
(Закінчення. Початок в попередньому номері).
— А як щодо ідеї «Україна — це Європа»?
— Це може бути стратегією, але зараз важко говорити. У нас немає концепції гуманітарного розвитку України. І не тому, що неможливо її створити. Великою мірою це пов’язано з тим, що всі міністри приходять приблизно на два роки, починають працювати, а потім на їх місце приходить інший — і починається нове, дуже часто з протилежним знаком. Саме тому я відмовлявся від кількох пропозицій йти міністром освіти і навіть віце-прем’єром з гуманітарних питань. Я ще тоді говорив: дайте мені десять років на цій посаді, тоді я готовий піти. А якщо на два роки, то який в цьому сенс.
Але реформи відбуваються... Коли починають звинувачувати уряд, я кажу: ну чекайте, вони працюють два місяці, ви що, хочете, щоб за цей час змінилось те, що кілька століть насаджувалося? Це неможливо... В цьому сенсі я не тільки великий оптиміст, а ще й щаслива людина, бо те, що я робив з 91-го року, сьогодні починає давати свої плоди.
— Ви спілкувалися з багатьма політичними лідерами України. Чи змінилась за ці десятиліття якість нашої політичної дискусії?
— За всі ці роки — так. І міняють цю риторику якраз молоді люди. Радянський принцип ведення дискусій полягав в чому: я не йду на дискусію з вами, я йду вас переконувати у своїй правоті... Нині в уряді і Верховній раді 13 могилянців. Колись я обіцяв виховати в академії 1000 державних та політичних діячів — і потім зайнятись хутором, літературознавством і вихованням онуків. Я думаю, що тисяча вже є.
Покоління, що змінить країну, вже приходить. На жаль, я поки що не можу сказати, що займаюсь хутором. Я намагаюсь щось писати, але не так активно, онучку виховую, але теж не так активно. Та я і далі цю мрію виношую. Хай ще один парламент прийде, війну закінчимо — тоді заспокоюсь.
Звичайно, я зустрічався з усіма президентами, з усіма прем’єрами, але тут є один тонкий нюанс. Фактично я завжди був до них в опозиції. Ми завжди були в досить складних стосунках і з жодним із них я не був так би мовити «вхожий», швидше навпаки. Я пригадую, як люди одного з президентів зателефонували мені і сказали: «В’ячеславе Степановичу, є така думка, щоб ви висунули нашого дорогого президента на другий термін». А я сказав, ми цього робити не будемо, бо ми є університет. У них був шок. Через якийсь час телефонують мені знову з тої ж самої інстанції і пропонують бути довіреною особою. Я знову відмовляюсь. І після того до мене перестали з такими пропозиціями звертатися.
...Звісно, сьогодні академія не в опозиції до влади, там же повно наших людей. Але я відверто можу сказати і прем’єру, і президенту, якщо вони захочуть це слухати. Треба спілкуватися з народом. Повинні бути роз’яснення, що ми робимо і як. Ми всі розуміємо, що йде війна. Не треба розказувати, де наші частини стоять, але стратегічно і прем’єр, і президент раз на тиждень мають нас інформувати.
— Києво-Могилянська академія завжди славилась своїм патріотизмом. Зараз у всій державі підйом любові до своєї країни. Як ви вважаєте — це «мода» чи назавжди?
— Цей патріотизм надовго. Це внутрішня потреба — до цього ж ніхто не примушує. І це, можливо, найбільший результат, якого досягла Україна. Війна раптом розкрила людям очі на багато речей. Саме в таких випробуваннях формується нація. Багато людей раніше і не думали про синьо-жовтий прапор, а сьогодні це є внутрішнім переконанням.
Виграти війну важко. Треба розуміти, що вона готувалася давно. Там був план: по-перше, знищити армію, що було успішно зроблено, знищити спецслужби, що було майже зроблено. Далі Путін чекав 2015-го року, коли мали відбутися президентські вибори — і на них вже остаточно поставити крапку на Україні і зробити її якоюсь провінцією. На нещастя Путіна стався Майдан. Але знов таки, кілька днів тому Азаров проводив прес-конференцію і на питання, як це стався Майдан, дав феноменальну відповідь: «Да там собралось несколько десятков студентов Киево-Могилянской академии и им казалось, что если мы подпишем документ, то будет им безвизовый въезд». І все. Він так і не розумів, що на ті речі були глибокі причини.
Війна, звичайно, закінчиться. Всі війни, навіть столітні, закінчуються. Але найскладніше буде потім. Треба розуміти, що ці люди, які сьогодні беруть участь в бойових діях, залишаться. І тут треба буде багато такту й мінімум ненависті. Безперечно, треба покарати тих, хто винен. Але загоїти душевні травми буде набагато складніше, ніж перемогти в цій війні. Кілька десятків років це буде дуже складною ситуацією. Судячи з реакції людей, які лишилися на Донбасі та є прихильниками цих міфічних ідей, дуже важко уявити, що вони припинять конфронтацію. Коли інколи послухаєш їхні аргументи, то просто диву даєшся, як це може бути.
— Є така думка, що Росія боїться не так української сили, як освіти.
— Це є благодатний ґрунт. Ще перед Майданом ми їздили у східні та південні області і виступали в університетах. Найцікавіші виступи були в Донецьку і особливо в Луганську. Ця дискусія була найнепримиримішою з боку наших слухачів. Дуже жорсткі бували питання, а часом й дуже несправедливі. Але я зрозумів одне. Справа не в тому, що вони мають щось проти нас. Ці питання — тому що вони хочуть зрозуміти, бо вперше в житті взагалі про це чують. Коли вони починали говорити, що це американці, що нас хочуть приєднати, що нас примусять стати геями — навіть не знаєш, що відповідати на ці речі. В аудиторії сиділо десь 500 чоловік. І тоді я спитав: а от скільки з вас були за кордоном на заході. З 500 людей лише одна людина підняла руку. Зате майже всі вони були в Росії. Але вони були страшно зацікавлені почути іншу думку. І в цьому сенсі атмосфера була дуже цікавою, доброзичливою та відкритою. Так що через освіту можна зробити дуже багато.
— Що Україна може запропонувати світу?
— Треба не забувати, що світ живе на межі голоду, а Україна може дати дуже багато. Їсти хочеться завжди. Найуспішніший та найприбутковіший бізнес в Україні — ресторанний, бо людина — це таке створіння, що хоче їсти тричі на день. Але є в нас і наука. Якщо дати їй можливість розвиватися, якщо не вбивати її так, як вона послідовно вбивалась, то все буде добре. Наприклад, ну як може людина 50 років бути президентом Академії наук? Мають приходити молоді сили. У нас є дуже великі потенції, але на все потрібен час. І розвиток.