(Продовження. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №№3, 6, 7, 12 за 2016-ий рік).
Наш чиновник і раніше тисячу разів продемонстрував, як не треба поводитися за всіх ситуацій, як не треба діяти тоді, коли від цього залежать загальнодержавні інтереси. Він іще раз це блискуче підтвердив тоді, коли розпочалася війна, названа цим недоладним евфемізмом «Антитерористична операція». Все суспільство з жахом відкрило: ніякої логістики для Збройних сил у нас немає. Чиновники, цілком поглинуті крадійством, знаходять собі найправдоподібніші виправдання. Якщо їм повірити, то ніби й нікого під трибунал віддавати, нікого до буцегарні запроторювати. Ніхто ні в чому не винен — так воно історично склалося...
Інакше скластися не могло — це цілком закономірний результат. Бо ж ми жили в країні крадіїв. Ті, хто не вмів і не хотів красти, просто не були допущені до тих місць, де красти було що.
Буквально з першими пострілами спалахнула в масах стихійна ініціатива зробити все те, що не робить держава: одягнути армію, нагодувати, забезпечити бронежилетами, касками, тепловізорами й усією іншою необхідною в умовах нинішньої війни апаратурою. Далі постало й питання зброї, Це було вельми гірке видовище. Добровольчі батальйони (хто в кедах, хто в кросівках, хто в кирзяках, у стоптаних черевиках, а одягнені — мов полонені), недоозброєні навіть автоматами часів ще Другої світової війни та ще й, до речі, не легітимізовані в обраній на себе ролі — їх можна було притягнути до кримінальної відповідальності як незаконне злочинне угруповання. Крім патріотизму, в добровольців для боротьби з ворогом, по суті, не було нічого. А чиновники з силових відомств замість щось робити в цій ситуації, зацікавлено спостерігали: а що ж воно буде?Недалеко в цьому сенсі втекла й армія. Її арсенал, можна сказати, це раритети, котрим давно місце в мілітарних музеях. Якщо для бойової техніки знаходили пальне, вона часто не хотіла їхати — незрідка бувало так, що в неї давно скінчилися відведені для експлуатації строки. Гірко це казати, але наша армія скорше скидалася на пародію, ніж на армію.
Медсестра батальйону «Свята Марія», знана за позивним «Іскра», що перебуває в зоні бойових дій понад півроку, багато може розповісти про те, в якому катастрофічно жалюгідному стані були наші оборонці.
«Іскра» пише: «Дуже велика проблема для добровольчих батальйонів — вибити нормальне озброєння. Ми йдемо з автоматами на танки. Нам не вистачає важкої артилерії, нам не дають бронетехніку. Вона є у військових, але в них інші проблеми: їх можуть закинути на якийсь далекий закритий блокпост і забути. Вони матимуть лише якусь воду, якісь сухпаї івсе. Я була шокована, коли приїхала на медичні курси в маріупольському аеропорту. Там дислокувалась, здається, Нацгвардія. Ми харчувалися в їхній їдальні, було холодно. В мороз чоловікам давали таку пайку: пластикова тарілка, заповнена супом. Ложка каші, як у шкільній їдальні, і тушонки трошки зверху. Для мене, жінки, цього вистачить, але для чоловіка це однозначно мало. Особливо для такого, який в мінус 5 займається важкоюфізичною працею. Ось вам і повністю забезпечена армія. А форма, яку видали нашим Збройним силам? Так, вона схожа за забарвленням на «Мультікам», але це лише зовні. А загалом — вона дуже холодна, а ще вона синтетична, тому плавиться. Якщо в такій формі потрапити під «Град» і отримати навіть легкі опіки, вона все одно приліпиться й здиратиметься зі шкірою, не кажучи вже про токсини. Я не розумію, як можна в умовах війни на цьому економити?».
Ця ганьба для нашої держави, для її владців, а особливо ж — для армійського керівництва й для очільників Міністерства внутрішніх справ, існувала. Інколи думається, що якби в батальйонах були не такі патріотичні люди, то вони просто розбіглися б од розпуки й гніву від такого геноцидного до себе ставлення.
«Я щаслива, що в Україні так багато небайдужих людей. Завдяки їм мені вдається допомагати нашим військовим, — сказала в своєму інтерв'ю 19-річна Тетяна Дюрдь з Ужгорода.
Вона приїхала до Києва на початку грудня 2013-го, відразу ж по тому як «Беркут» побив студентів на Майдані Незалежності. Була на барикадах, а матері, щоб заспокоїти її, говорила по телефону: я тут у друзів дивлюся на все по телевізору...
Розповіла журналістам таку подробицю. Допомагала тоді медикам, була з ними в Маріїнському парку, де побачила багато силовиків. Намагалася переконувати їх, щоб не застосовували проти людей силу. І тут один із них, піднявши балаклаву, впіймав її погляд і голосно сказав: «Утікай!». А вже за мить вони розступились і випустили поперед себе «тітушок», які накинулися на протестувальників. Що було далі — страшно згадувати. «Тітушки» били старих, молодих, усіх, хто трапляв їм під руку. Немало постраждало й тих, хто випадково там опинився. А далі — палав Будинок профспілок, з якого Таня тягала на собі поранених. Зізнається, що ті страшні картини й досі приходять у її сни. Після Майдану Дюрдь була в Ужгороді, коли їй на мобільний зателефонували з зони АТО й розповіли, що там для військових не вистачає буквально всього. Так почалась її волонтерська біографія. Вже незабарно з Ужгорода виїхали три великі машини з вантажем для АТО: перший результат організаторських зусиль Тетяни Дюрдь. А далі були нові й нові машини гуманітарної допомоги з Ужгорода. Були Тетянині поїздки в зону АТО. Спершу — головним чином до батальйону «Айдар», де були її друзі з Майдану, а далі Тетяна допомагала вже й іншим військовим частинам.
Зверталася до всіх нормальних людей у «Фейсбуці». Сиділа в приймальних усякого начальства, терпляче чекаючи, коли її, нарешті, приймуть. Як відомо, хто стукає, тому відчиняють. Рано чи пізно. Вона стала не просто волонтером, який апелює до совісті громадян. Вона стала менеджером, експертом, громадським діячем. Так час та обставини народжують людей небуденного масштабу. Тут наші резерви й потенції. Бурхливі події останнього часу стали не тільки «моментом істини», а й висунули на передній план легіон пасіонарних людей, які несподівано (навіть для самих себе) знайшли себе, відкривши в собі заховані далеко таланти, котрі за іншого ходу їхніх життів могли б у них і не розкритися.
Сюжети з Таниної пам'яті пишуться один на один, подаючи дорогоцінні подробиці того, що, як і чому відбувається на Південному Сході. Ось іде їхня допомога поблизу Луганська. Машини наткнулися на якусь жінку. Запитали в неї дорогу. Вона впевнено показала: «Туди. Там українські війська». Поїхали туди й, слава Богу, наткнулись на наших солдатів, які здивувалися: «Та ви ж прямісінько на сепаратистський блокпост курс тримаєте!». От вам і вір кожному, кого там зустрінеш. Ми не уявляємо собі, що не так мало людей у зоні зловороже налаштовані проти нас і всіма способами підтримують сепаратистів.
Ще один — уже ганебний — сюжет. Десятки волонтерів штурмують Міноборони: «Коли почнете опікуватися проблемами армії?!». Почали... З «Айдара» повідомили, що їм — нарешті! — передали з Міністерства БТР, котрий, щоправда, вже на території частини розвалився на кілька куп металобрухту. Отак ми починали воювати на Південному Сході. Уявімо, що все це тривало б і надалі, якби не з'явилася численна генерація волонтерів...
«Цілу ніч були в окопі, бо крило «Градом». Зранку знов — бабах! Ну, головне, що ми посилки від батьків довезли, а ще зараз тут мінус три. Цей пост друкую вже півгодини, бо руки замерзли. А ще ми на кладовищі. Ховались в землі біля чийогось гроба...», — якось повідомила вона у «Фейсбуці» про один з епізодів своєї війни.
Тетяна знає багатьох таких людей, завдяки яким ми переможемо. І вона теж належить саме до них.
Зі статусом і психологічним портретом волонтера все зрозуміло, а ось статистичних подробиць на тему, хто такі волонтери за професіями і родом занять у мирному житті, соціологи не сказали. Але, здається, там представлено всі соціальні шари суспільства і всі можливі професії. Ось, наприклад, бачимо поміж них і журналіста. Серед тих, хто пояснює нам війну, — Юрія Бутусова, Юрія Романенка, Андрія Цаплієнка, Олексія Мацуку, — вже звикли ми чути Романа Бачкалу, фронтового кореспондента програми телевізійних новин на каналі «Інтер».
Бочкала в зоні бойових дій чи не від найперших днів. Окрім своїх журналістських обов'язків, він узяв на себе ще й волонтерські, постійно розвозить гуманітарну допомогу у військові частини, часто — на передову. Журналістика й волонтерство так органічно поєдналися між собою, мовби вони й існувати не можуть одне без одного.
Останнім часом, мабуть, найбільше телеглядачам запам’яталися його репортажі з Пісок. 21 січня Романа там було вже вдруге поранено. Живий лишився, як і сам розуміє, просто чудом. Раннього ранку разом із оператором вели зйомку під нещадним вогнем. Жодного цілого будинку нині з Пісках немає — все знищено постійними обстрілами. Невідомо, де і як ховалися телевізійники під час зйомки. Умудрялися перебігати від підвалу до підвалу. А навколо рвалися міни й снаряди.
Снаряд розірвався за кілька кроків од журналіста. «Це просто Боже провидіння, що я лишився живий, — сказав він згодом в інтерв'ю колезі. — Мені тільки посікло праву руку, зачепило ногу нижче коліна, а балки, що впали на голову, пошкодили потилицю. Я був у дворі приватного будинку недалеко від двометрової бетонної загорожі. Снаряд упав перед нею. На моє щастя, більшість осколків летіли в цю загорожу. В мене полетіли ті, що зрикошетили. Пощастило, що це був не осколочно-фугасний снаряд, а бронебійний. В іншому випадку від мене не лишилося б живого місця...».
Бочкалу, як і всіх журналістів, у Піски не пускали. Бо ж там — справжнісіньке пекло. Узяти Піски для бойовиків — це майже взяти Донецький аеропорт, що його звідси підтримує своїм вогнем наша артилерія. Одне слово, Піски — ключ до аеропорту.
Роман таки домовився з військовими — вночі вони спеціально виїхали за ним і провезли через блокпост, через котрий його ніколи не пропустили б. Решту ночі він просидів у підвалі, слухаючи вибухи нагорі. Обстріл ні на хвилину не припинявся.
Роман у своїх репортажах показував бої за аеропорт, котрий обороняли українські «кіборги». Показував те, що було колись дорогою між Пісками й аеропортом. Вона вся розбита й у глибоких вирвах. Уявімо собі, як мчали нею на високій швидкості наші БТРи, везучи в аеропорт дорогоцінний вантаж і вивозячи звідти поранених. Роман переконаний: механікам-водіям БТРів треба за життя ставити пам'ятники, бо кожен із них опинявся в ролі смертника.
Романа скоро випишуть із лікарні. Кореспондент «Фактів» Таїсія Бахарєва запитує його, коли він збирається до Києва. Відповідає, що найближчим часом цього в його планах немає. Окрім професійних обов'язків, мусить знову взятися розвозити гуманітарну допомогу...
Волонтер Наталя Поважна — підприємець із Харкова, своєю «Газеллю» вже вивезла з зони АТО понад півтисячі людей (літні люди, жінки, вагітні, діти).
Параолімпійська чемпіонка Тетяна Фролова виставила на аукціон дві свої золоті медалі. Кошти, які вона вторгує, підуть на армію А ще вона вишиває ікони й, продавши їх, передає вторговані гроші на потреби армії.
До волинських волонтерів звернувся коваль Віктор Семенюк, який має колекцію мистецьких творів, що неоднораз експонувалися на різних міжнародних виставках. Збирав цю колекцію Семенюк упродовж багатьох років. Кожний твір у ній — ексклюзив. Коваль вирішив розпрощатися з нею і подав її на благодійний аукціон, що його організував Ковельський центр допомоги 51/14-ій бригаді. Всі кошти від продажу Семенюкової колекції будуть передані на потреби українського війська.
(Закінчення буде).