У суботу, 14 жовтня, Україна відзначила одне з найбільших державних свят, вагомість котрого перебуває на одному рівні національно-ціннісних терезів із Днем незалежності України.
Всього лише минає четвертий рік, як внаслідок реакції на збройну агресію Росії в українському суспільстві підсилилися тенденції декомунізації — відмови від радянських символів і свят.
Відтепер щорічно в нашій державі справедливо і логічно знаменується День захисника України саме на Покрову — 14 жовтня, у день історичної традиції вшанування українського війська, у день Українського козацтва, у день утворення Української Повстанської армії — військово-політичної формації українського визвольного руху. «Я наголошую, Україна більше ніколи не відзначатиме це свято за військово-історичним календарем сусідньої країни. Ми будемо шанувати захисників своєї Батьківщини, а не чужої!», — цими словами Президент Петро Порошенко закріпив свій Указ про зміну дати вшанування справжньої Вітчизни (не чужої!) та справжніх її захисників, з числа яких тисячі пішли у безславне небуття у різні часи…
Тож нині в першу чергу ми вшановуємо в цей день наших славних сучасних звитяжців, мужніх українських вояків, які відстоюють незалежність і суверенітет України у війні з російським агресором. Згадуємо і відновлюємо пам'ять про всіх безстрашних героїчних попередників, котрі, не здаючись, не втрачаючи духу і віри, віддавали життя за ідею — за волю України! Саме їх титанічними зусиллями і жертовністю українці як нація зуміли зберегтися і продовжити боротьбу за свою ідентичність, право на державність, господарювати на своїй землі, боронити її від варварів різного розливу. І донести правду про свою історію, своїх героїв намагаються нині громадські ентузіасти, які популяризують честь нескореної нації у патріотично-просвітницьких заходах в Холодному Яру, Берестечку, на Аскольдовій могилі, зрештою у нашому Товмачі, де народилися відомі повстанські отамани.
Слід визнати, що досить значна частина сучасного українського суспільства ще належно не усвідомлює причин поразок національно-визвольної боротьби у минулих століттях, з чим прямо пов’язані наші сучасні біди і прорахунки. Взнаки ще дається на 27-му році незалежності пропагандистське виховання совєцької імперії, котра могутнім пресом намагалася вийняти в кожного з нас генетичну пам'ять, знівелювати у наших очах рідну мову, культуру й традиції, вселити комплекс меншовартості, страху й національної неповноцінності, думати передусім за хліб насущний, а не духовний.
Тому навіть і після такого жахливого кровопролиття, такої титанічної потуги не впустити знову варвара на нашу землю, що тероризує вже четвертий рік Україну, — на жаль, має місце серед нас полеміка про українську і російську мову, хто герой, а хто — бандит. І що нестерпно, так це спостерігати за недолугістю місцевих «правителів», призначених начебто по вертикалі Президента України Петра Порошенка, волею якого впроваджуються нині такі важливі ідеологічні зміни! Проводячи місцеві урочистості державного значення, вони забувають скоординувати такі сценарії згідно із декларованою не лише Президентом, а й українським народом, державною ідеологічною концепцією — поставити нарешті українську мову, українські цінності й інтереси на найвищий ряд пріоритетів, не допускати російського продукту, в тому числі мистецького, у наше життя. Бо він є інструментом і символом зброї, що вбиває нас! Через таке моральне каліцтво управлінців позавчорашнього дня зазнала прикрощів не лише свідома частина громадськості Шполянщини, а й діти, вчителі, батьки, які у відкритій публічній полеміці зіштовхнулися із болючими образами, нерозумінням, і взагалі підняттям ролі російської мови у час, коли триває війна! Що ж, постійні скандали і розбрат у колективах та громадських спільнотах Шполянщини, які повсякчас розгораються з часу приходу на посаду голови РДА Володимира Потапенка, вже стали констатуючим фактом.
Але процес очищення насправді, як правило, й супроводжує важке самопочуття. Бо перед нарощуванням нового здорового епітелію ще мають загинути токсичні залишки, й гидкий струп має відійти назавжди. Що ж ми хочемо, коли ще зовсім нещодавно наші діти йшли по вулиці Леніна до школи, де їм хтозна, чи розповідали, хто такий насправді був кремлівський упир. Позбавитись дисонансу в мисленні і хибному сприйнятті реалій нині нелегко як дітям, так і, вихованим переважно совком, дорослим. Але час невпинно диктує свої вимоги, і якщо ми хочемо мати імідж високоосвіченої, свідомої, заможної країни, що має національну гідність, — мусимо потроху розуміти, хто і для чого позбавляв нас історичної правди, у який спосіб прищепив нам світогляд на імперських міфах, брехні й облуді. Українські захисники в сучасні дні протистоять саме цьому одвічному монстру, щоб не допустити знову московського поневолення на нашій багатостраждальній землі.
А зміни у важкому процесі очищення є незворотними. І за це дякуємо вам, дорогі наші захисники, безстрашні воїни, ідейні характерники, перед якими паде монстр Мордору! «Буде нам з тобою що згадати» — слова цієї повстанської пісні здіймає дух і вселяє впевненість: не загине Україна!
І почуєш грізну борню волі,
І вкриється кров`ю битий шлях,
Будуть хлопці йти суворочолі
В сіруватих, наче ніч, рядах.
І пройдуть вони безмежним краєм
Крізь руїни сіл дерев і трав,
І напевно ти тоді згадаєш.
Хто любов і мужність поєднав.
Наталія СТОРЧАК