Письменниця Наталія Гурницька: «Всі складові жіночого щастя насправді дуже банальні, прості і майже не змінилися за сотні років…»
У 2014 році в Україні з’явився роман Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону». Драматична історія забороненого кохання юної дівчини до набагато старшого за неї одруженого польського шляхтича, яка розгортається в атмосфері Львова XIX сторіччя…Ця книга одразу стала лідером популярності серед жіночих романів за різними рейтингами. Цей роман вимагав продовження. І воно з’явилося незабаром — «Мелодія кави в тональності сподівання». І ця книга також не залишила байдужими читачок і стала для них справжнім подарунком. Та чи чекати нам продовження улюбленої історії?
Напередодні жіночого свята «Шполяночка+» поспілкувалася із авторкою відомих жіночих романів пані Наталією Гурницькою, яка люб’язно розповіла про свою творчість, найближчі плани, поділилася особистими секретами свого жіночого щастя.
— Пані Наталю, Ваші романи «Мелодія кави в тональності кардамону» та її продовження «Мелодія кави в тональності сподівання» останнім часом стали дуже популярними серед жінок всієї України. Їх читають і перечитують, діляться враженнями в соцмережах і обговорюють за чашкою кави. Основною сюжетною лінією цих творів Ви обрали тему забороненого кохання? Чому?
— Для письменника завжди цікавими є теми та історії, які мають в своїй основі драматичний конфлікт, викликають сильні емоції, описують ситуації, коли герої опиняються не лише перед непростим вибором, але й змушені поводитися так, як за інших обставин вони ніколи б не повелися. Такі сюжетні ходи загострюють всі почуття до граничної межі, роблять їх яскравими, навіть трагічними та дещо таємничими, а ще описують події, які не тільки є цікавими для багатьох людей, але й зачіпають вічні та актуальні для будь-якої епохи теми і проблеми. А ще саме у таких ситуаціях та життєвих обставинах ми бачимо, якими є люди насправді та можемо оцінити до чого призводить цей чи інший життєвий вибір. Проте не сказала б, що у мене відразу виник задум написати історію забороненого кохання. Насамперед хотіла написати роман про Львів і моє улюблене ХІХ сторіччя. Щось романтичне, життєве, сповнене таємниць, психологічно достовірне і емоційно сильне.
Писати хотілось про те, чого мені, як читачеві трішки бракувало у сучасній українській літературі. Тема забороненого кохання з’явилася вже в процесі роботи. Коли більш детально вивчала епоху, історичне тло і тогочасний Львів, то натрапила на багатющий мемуарний матеріал та на свідчення очевидців, які розповідали історію кохання бабусі і дідуся майбутнього митрополита Андрея Шептицького.
Це історія стосунків польського драматурга Олександра Фредро і графині Софії з роду Яблонських. На момент зустрічі з Олександром Фредро, графиня Софія була одружена з графом Станіславом Марціном Скарбеком, поміщиком, меценатом і майбутнім будівничим Львівського драматичного театру, а граф Олександр Фредро був неодруженим і щойно повернувся з війни. Непрості стосунки, скандальна для тих часів ситуація і гарна романтична історія забороненого кохання. Ця історія витримала випробування часом, обставинами і людським осудом, а щоб бути разом графиня Софія і Олександр Фредро мусили чекати довгих десять років. Саме стільки часу пішло на те, щоб розірвати шлюб Софії з графом Скарбеком і на те, щоб закохані одружилися та змогли жити разом і мали дітей. Ці історичні постаті та реальні події не лише подарувала мені ідею описати подібну історію забороненого кохання у моєму романі, але й заодно дали мені багатий історичний, побутовий і звичаєвий матеріал для того, щоб я змогла достовірно описати епоху та життя людей тогочасного Львова. Звичайно ж, були й інші історичні джерела, спогади очевидців, листи, мемуари, описи Львова та наукові дослідження, які допомогли мені поринути в епоху та написати роман так, щоб читач відчув себе зануреним у події, ситуацію, побут, життя та обставини, які описуються у романі, проте історія кохання бабуся та дідуся Андрея Шептицького таки була першоджерелом.
— Що сьогодні для Вас є основною складовою жіночого щастя? І чим є кохання для Вас?
— Всі складові жіночого щастя насправді дуже банальні, прості і майже не змінилися за сотні років. Міняються хіба декорації, історичне тло і епоха, а прагнення жінки незмінні. Всі ми прагнемо знайти свою людину у цьому житті, мати з нею гарні стосунки, відчути смак справжнього взаємного кохання, одружитися, мати хорошу родину, народити дітей, виховати їх гідними людьми, займатися улюбленою справою, відчувати підтримку від рідних і знати, що все стабільно.
Все це з індивідуальними варіаціями, звичайно ж, а ще — з врахуванням особистих прагнень кожної жінки, проте загалом все одно дуже банально і просто. А ще, якщо маємо те, чого справді хочемо, то й долати життєві труднощі легше і життя сприймається гармонійним, затишним та щасливим. Не сказала б, що моє життя складалося абсолютно легко та безпроблемно. Мені, як і багатьом іншим жінкам, випала нелегка доля. Доводилося проживати горе, втрачати найдорожчих людей, долати труднощі, боротися з обставинами, шукати своє щастя, проте все доволі містичним чином склалося якнайкраще.
Зараз я маю гарну родину, люблячого чоловіка, двох донечок. Одна вже закінчила школу і працює програмістом, молодша ще вчиться в школі, проте захоплюється живописом, має певні успіхи та перемоги, зараз вдосконалює вміння малювати і мріє стати художницею. Тобто у моєму житті зараз настав період, коли діти вже великі, проте ще не одружилися, не подарували мені внуків і я наразі можу більше часу приділяти своїй творчості та захопленням. Хоча, в основному все ж таки пишу, а ще шалено люблю і дуже багато щодня читаю. Ну, і суто практичне хобі: так само сильно, як читати та писати, люблю готувати їсти. Але це теж своєрідна творчість, і для того, щоб страва вийшли смачною, треба прикласти не лише вміння, але й додати дрібку натхнення, фантазії, уяви та любові.
— Як ставляться Ваші найближчі люди до Вашої творчості? Хто з них є найпершим критиком?
— На щастя, не маю конфліктів з родиною через те, що у мене таке не зовсім легке і просте захоплення, як написання романів. Навпаки, завжди відчуваю їхню підтримку та допомогу. Щоправда, до написання рукопису я беруся лише тоді, коли всі побутові справи перероблені, домашні мають що їсти, в хаті прибрано, продукти закуплені, речі випрано, випрасовано, всім приділила увагу, зі всіма поговорила, поспілкувалася, всі дрібнички залагодила, проблеми вирішила і…бажано тоді, коли всі вдома вже сплять.
На щастя, маю письмовий стіл на кухні, а тому якось іноді суміщаю написання романів і домашню роботу. Абсолютно ж ідеальних умов для написання рукопису не маю майже ніколи. Зрештою, це напевно проблема багатьох жінок-письменниць. Мусимо якось встигати все і одночасно. Не знаю, можливо у чоловіків-письменників все це якось простіше відбувається і вони можуть зосередитися більше на рукописі у той момент, коли сідають писати. У нас у суспільстві вже традиційно жінка мусить встигати зробити значно більше і суміщати у собі всі ролі та функції одночасно. Але це навіть цікаво. Береш та успішно тягнеш на собі таке і стільки, від чого середньостатистичний чоловік просто давно загнувся б.
А найпершим читачем та критиком у мене є моя старша донька Оленка. Завжди насамперед даю читати рукопис їй і прислухаюся саме до її порад та думок. А ще саме вона робила художнє оформлення та обкладинку мого найпершого видання «Мелодія кави у тональності кардамону». Це видання мало лише 300 примірників і зараз напевно вже є бібліографічною рідкістю.
— Ті, хто прочитали ці дві книги, з нетерпінням очікують на продовження. Чи буде воно? Над чим Ви працюєте сьогодні і чим порадуєте своїх прихильниць найближчим часом?
— Звичайно ж, продовження романів «Мелодія кави у тональності кардамону» і «Мелодія кави у тональності сподівання» буде обов’язково. Це трилогія, а друга книга була лише місточком між першою та третьою книгами циклу. У другому романі я лише намагалася психологічно обґрунтовано і правдиво описати те, як Анна долала своє горе та вчилася заново жити без Адама, а ще зробила зав’язки майбутніх сюжетних ходів, вивела на сцену нових дійових осіб та познайомила з ними читача.
Цей роман значно спокійніший, у ньому менше подій і драматичних колізій, аніж у першому романі, проте він і задумувався саме таким. Анна ще не була готова ані до нових стосунків, ані до шквалу емоцій чи калейдоскопу подій. Є певні психологічні закономірності проживання горя і я намагалася не обдурювати читача і штучно не нагромаджувала події на догоду дешевій популярності. Окрім того, це ж ХІХ століття зі своїми суворими умовностями і традиціями трауру. Анна просто не могла б поринути у вир подій, бо мусила жити по законам свого часу і дотримуватися всіх тогочасних звичаїв. Саме тому всі основні події, життєві колізії, інтриги, емоції та драматичні моменти я притримала для третьої і заключної книги циклу. Вона обов’язково буде.
А зараз обставини склалися так, що я дописую новий і цілком осібний роман «Багряний колір вічності». Це вже історія з життя моєї власної родини. Роман охоплює період довоєнного життя Львова, період сталінських репресій, життя у висланні і завершується у наш час. Багато не розповідатиму і не відкриватиму всіх таємниць, проте в романі буде й історія кохання, і драматичні події, і розповідь про непрості сторінки української історії, і багато емоцій, таємниць та несподіваних поворотів сюжету. Дуже сподіваюся, що завершу цей роман ще у 2018 році. Після цього відразу ж повертаюся до заключної книги трилогії «Мелодія кави у тональності кохання».
— Від імені всіх читачів нашої газети щиро вдячна Вам, пані Наталю, що віднайшли час поспілкуватися і зробили такий чудовий подарунок до свята Весни усім Вашим прихильницям!
Інтерв’ю Лариси Бачинської