ГОЛОДОМОР — ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Не забувати про це — означає вберегти майбутнє від повторення лихоліття

Ми стали живими свідками того, як вищі сили вказують на неприпустимість осквернення жертв цієї масової трагедії, вперте нерозуміння того, що у власному домі не можна тримати на покуті портрети вбивць своєї матері... Цинічні і скандальні дискусії в уже незалежній Україні про те, чи слід визнавати більшовицький голодомор геноцидом української нації, призвели до того, що на на­ших очах відбулося невідворотне. Ми знову, немов карою Божою, за­знали жорстокої агресії від нащадків організаторів масового знищен­ня українців не лише під час трьох голодоморів, а й інших гуманітарних катастроф ХХ століття. Агресор, котрий насильно записувався до українців у родичі-брати, не змінив своєї дикунської ідентичності, його генетична рефлексія зазіхати на чуже і не створювати нічого свого, прояви­лася в жахливій іпостасі цивілізованої ери ХХІ століття — гібридній війні, основою якої є збочена потуга захо­плювати світ з допомогою зухвалої брехні і звірячих вбивств… Хоча ця зброя для них не є новою. З її допо­могою їм вдалося добряче понівечити свідомість наступних поколінь українського народу, який наполовину осліп, оглух, лишився бодай промінця пам’яті про багатющий генетичний спадок, що сягає тисячоліть. Знач­ний прошарок досі залишається так званим «гомо совєтікусом», якому байдуже до мільйонів смертей своїх попередників. Але за 25 років в країні підросло нове покоління українців, яким не знайоме ярмо колонізатора. Для них Україна — їх Вітчизна, а не СРСР.

Сьогодні знову московський агре­сор вбиває найкращих представників народу, який попри всі утиски дивним чином зберіг і доніс до сучасся ди­вовижний дух свободи, сили і непо­кори перед рабством. Якщо Україна вистоїть нинішнє протистояння, її вже ніколи не можна буде поневолити і знищити, до чого прагнули московіти з часів свого існування… Голов­не — вберегти прийдешнє молоде покоління…

Неврожай? Тільки безнадійні ортодокси досі твердять про цю «псевдопричину»

Хронологія голодоморів в Україні більш ніж складна. Наближення трагедії для України можна було вже передбачити в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію.
Зменшення врожайності прак­тично завжди призводить до дея­кого погіршення умов харчування населення, але ж не до мільйонної загибелі населення! Практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно. Відповідно до результатів різних досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано за таким механізмом:

• В рік неврожаю зернових куль­тур плани хлібозаготівлі були значно підвищені.

• Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було за­проваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» че­рез запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.

• Селянам України та Кубані ра­дянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій, уражених голодом.

Українці вмирали цілими сім’ями, селами. Про це існує безліч зафіксованих спогадів очевидців, досліджень істориків, краєзнавців, науковців. Лише зібрані з кожного села Шполянського району у книзі «Голодомор 1932—1933 років в Україні. Шполянщина свідчить» споми­ни наших земляків достеменно зма­льовують пекельну картину того жаху, котрий важко навіть уявити!

Коли дослідники говорять про го­лодомор 1932—1933 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні за­гинули мільйони людей. Пік голодо­мору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 тисяч — щодня... Найбільш постраждали від голоду Полтавсь­ка, Сумська, Харківська, Черкась­ка, Київська, Житомирська. На них припадає 52,8% загиблих. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В та­ких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кав­казу та Поволжя, де жили українці. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому ви­падку, мова йде про МІЛЬОЙНИ без­невинних жертв.

Чим же можна назвати смерть, яка за рік забрала від 7—12 млн. українців? Беззаперечно — це був цілеспрямований геноцид. Нам довго доводили, що голодомору не було, або взагалі приховували будь-яку інформацію про цю чорну сторінку історії. Сьогодні за тією ж схемою цинічної брехні вбивають українців на східному фронті, звинувачуючи їх при цьому. Людям, котрі захищають свою законну землю знову вішають тавро «фашист» і «каратель»! Знову вигна­ли з етнічної землі кримських татар… То чи не на часі задуматися над цим та навік розпрощатися з іменами вбивць, котрі продовжують звучати у назвах українських вулиць та міст?

Варто зазначити, що тоді, в 1933 році, про голодомор в Україні заго­ворив увесь цивілізований світ. Та чим гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечен­ня керівників СРСР і радянської пре­си. Ось одне з них: «Заявление о го­лодной смерти миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Се­верном Кавказе является вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции «Рейхпост», чтобы переключить внимание своих рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на пробле­мы голода в СССР». Прагнучи вря­тувати від голодної смерті українську людність, українці й не українці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР «навідріз» відмовлявся від тієї допомоги. Чи не нагадує вам це су­часну путінську поведінку?

В День пам’яті жертв Голодомору кожен українець має запалити свічку в пам'ять загиблим. Цього потребує від нас історія і наша гідність.

Бо наші попередники пережи­ли ці неймовірні муки, не зрікаймо ж своїх дітей і внуків на подібну участь! На кожному підвіконні повин­на горіти свічка. Кількість запалених свічок буде свідчити про розуміння суспільством важливості поваги своєї історії. Крок за кроком ми наблизимо­ся до розуміння того, що всі наші біди і негаразди — від неусвідомленого впертого небажання безжально по­ламати стару систему жорстокого по­неволювача, яка, на жаль, за чверть віку досі не викорінилася і продовжує гальмувати стрімкий рух України до цивілізаційного розвитку в умовах віянь світового прогресу.

Наталія СТОРЧАК.