Рівно за місяць до знакової радянської дати — 9-го травня, Верховна Рада України прийняла пакет революційних антикомуністичних законів. Один із них засуджує «тоталітарний комуністичний режим» і забороняє використання відповідних символів. Інший прийнятий закон увіковічує пам’ять учасників визвольного руху як борців за волю України. Це питання багато років порушувалося політиками, але, зазвичай, все закінчувалося лише сварками чи навіть бійками у Раді. Радянська пропаганда змогла переконати багатьох українців, що українські націоналісти — це вороги і поплічники нацистів.
Завдяки третьому закону змінено термінологію у відзначенні Дня Перемоги. Тепер українці офіційно святкуватимуть перемогу у Другій світовій, а не у Великій Вітчизняній війні.
Четверта законодавча ініціатива стосується відкриття усіх архівів, які досі були засекречені. Дехто вірить, що таким чином вдасться виявити колишніх агентів КДБ серед українського політикуму.
Чи виправданні очікування українців від цих законів, «Українська правда» розпитала у голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ЯТРОВИЧА. Саме цей інститут і розробляв усі чотири законопроекти.
НОСТАЛЬГІЙНІ ПОЧУТТЯ УКРАЇНЦІВ — ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
— Ще півроку тому попередній парламент не зміг проголосувати за визнання УПА. Чи був десь спротив цим законопроектам?
— Спротив особисто я відчув хіба що від представника Опозиційного блоку, який на комітеті з правової політики проголосував проти. Навпаки, більшість парламентарів не просто підтримала, було видно, що для них особисто велика радість проголосувати за ці історичні закони. Загалом атмосфера в залі була урочистою.
— Чи на часі ці закони, коли в країні й так триває важкий процес ідеологічного об’єднання українців, серед яких чимало ностальгує за радянським минулим?
— Судячи з того, що парламент ці закони прийняв, то суспільство таки дозріло. Бо парламент є відображенням суспільства. Я вважаю, що закони прийняті не зарано, а запізно. Бо якщо б їх прийняли тоді, коли і в інших посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи, Україна мала би більше шансів вирватися з тоталітарного минулого. І Україні не треба було би революцій 2004-го та 2013—14-х років. У більшості східноєвропейських держав національно-демократичні революції завершилися в кінці 80-х, на початку 90-х. Після чого одразу відбувалася декомунізація, яка і зробила нормальні демократичні зміни незворотними.
Україна, натомість, в 1991 році отримала незалежність, але ця незалежність стала результатом компромісу борців за незалежність, політв’язнів з комуністичною номенклатурою. Умовою компромісу було, що комуністи практично залишилася при владі. У той час, коли в Східній Європі тривала декомунізація, в нас країною керувала стара «нова» політична номенклатура.
— Чому ви переконані, що у випадку відмови в 90-х від пам’ятників і вулиць Леніна Україна сьогодні була б на рівні з Польщею чи Литвою?
— Колись одне медіа зробило красиву мапу України, де були нанесені дані про пам’ятники чи вулиці Леніна. Ці дані співставили з рівнем життя місцевого населення. І де були леніни, там був нижчий рівень самозайнятості, менша мобільність людей, тобто вони навіть не покидали теренів свого району. Символи несуть з собою певні цінності. Точніше антицінності — патерналізм, покору, небажання вирішувати самостійно і брати відповідальність, сприйняття влади як непідконтрольної суспільству, а правоохоронних органів як каральних.
— Електорат національно-демократичних сил значно розрісся, але нікуди не ділися люди, які не хочуть прощатися зі своїм радянським дорогим серцю минулим.
— Звичайно, є певна інерція. Є страх будь-яких змін. Часто люди захищають не конкретно Леніна, а якусь абстрактну фігуру з їхнього минулого. Але ми повинні розуміти: ностальгійні почуття в українців використовує російська пропаганда, щоб мобілізувати їх в боротьбі проти України. В основному лави борців проти України у всяких «ДНР» і «ЛНР» складають ті люди, які досі живуть радянським минулим. І, відповідно, якщо ми не будемо щось робити з тим радянським минулим, то загроза поширення російської агресії далі висітиме над нами.
— Чи є загроза, що проросійські сили використають ці закони для підживлення протестних настроїв на сході чи півдні?
— Я не вірю, що спроба декомунізації може загострити ситуацію на сході, і українці раптом відвернуться від української влади та проситимуть Росію врятувати їх щасливе радянське минуле. Декомунізаційні закони — це превентивний захід, щоб врешті почати очищення від совка всієї країни.
НІХТО НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ДОВОДИТИ ВИКОНАННЯ ЗАКОНУ ДО АБСУРДУ І САДЖАТИ БАБЦЮ ЧИ ДІДУСЯ
— Закон прийнятий за місяць до 9-го травня. Чи реально, щоб за цей час зникла любов до червоних прапорів у тих, хто звик з ними відзначати цей день?
— Я думаю, переформатування вже відбулося. Минулого року дуже популярним був символ маку, хоча ми тоді взагалі мали кілька тижнів на підготовку до відзначення 9 травня. Люди легко відкинули дискредитовані георгіївські стрічки.
Чому нам так важливо відмовитися від відзначень у радянському форматі? Бо цей формат Росія використовує для боротьби з Україною. Зокрема вживає термінологію радянської пропаганди, називає своїх прихильників ополченцями, українських вояків — карателями, бандерівцями. І це не випадково. Росія намагається творити ілюзію, щоб ті люди, які беруть зброю в руки і воюють проти України, відчували себе героями відомих з дитинства радянських фільмів, які «доблесно борються з фашизмом». Тому, зважаючи на те, скільки страждань понесла Україна від нацизму в роки Другої світової війни, зважаючи, який був великий внесок українців у боротьбу з нацизмом, наші відзначення мають відбуватися по-українськи. Тепер вже й відповідно до закону ми говоримо про Другу світову війну, а не Велику Вітчизняну, яка є одним із ключових міфів радянської і російської пропаганди.
— Якщо якийсь дідусь, наприклад, витягне червоний прапорець з серпом і молотом на 9-те травня, його можуть затримати?
— Так, це порушення закону... Але ніхто не збирається доводити виконання закону до абсурду і саджати бабцю чи дідуся. Натомість цим законом створена правова норма проти молодиків-диверсантів, на зразок тих, які спричинили торішню трагічну провокацію в Одесі. Наше головне завдання — щоб совок не відтворювався в майбутніх поколіннях. Загалом вся наша робота спрямована на молоде покоління, якому намагалися прищепити совкові практики і традиції, маскуючи їх «повагою до ветеранів». Але культ війни і пошанування ветеранів та жертв — абсолютно різні речі.
НА ДОНБАСІ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З ТОГО, ЩО ВИКИДАЛИ УКРАЇНСЬКІ ПРАПОРИ І ЧІПЛЯЛИ РАДЯНСЬКІ ТА РОСІЙСЬКІ
— Чи можливий саботаж законів на місцях? Чи не повториться історія з указом Віктора Ющенка про вшанування жертв голодоморів?
— Той указ не має такої масштабності, як прийнятий закон про засудження комуністичного режиму. Так, якщо міліція не реагуватиме на пряме порушення закону, вона відповідатиме за це. Щодо перейменування вулиць, то передбачений обов’язок органів місцевого самоврядування. Якщо вони саботуватимуть виконання цього закону, то повноваження передаються місцевій державній адміністрації.
— Багато запитань викликало, а як демонтувати радянські герби з моста Патона в Києві, які є частиною конструкції перил, або ж серп і молот з гігантської статуї «Родины-матери»?
— Тоталітарний режим був не менш вигадливий на продакт-плейсмент, ніж сучасні маститі маркетологи. У європейських країнах символи нацизму чи комунізму хіба що в музеях можна побачити. В Україні — не тоталітарні правила, тиран тут більше не господар.
СТЕПАН БАНДЕРА ОФІЦІЙНО ВИЗНАНИЙ ДЕРЖАВОЮ БОРЦЕМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ
— Чи можна говорити, що згідно з цим законом Степан Бандера автоматично визнається на офіційному рівні якщо не героєм, то борцем за волю України, відтак будь-які спекуляції на цій темі припиняться?
— Думаю, сперечатимуться і далі, але офіційно державою він вважається борцем за волю України. Як і Роман Шухевич, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та інші фігури української історії, які особисто боролися в лавах різного роду військово-політичних формацій. Щодо офіційного статусу Героя України, то ця відзнака значною мірою вже скомпрометована, і я не певен, що варто боротися за повернення їм цієї нагороди.
— За вашою інформацією, скільки ветеранів УПА нині в живих лишилися, хто встигне відчути сатисфакцію?
— Важко сказати. Думаю, йдеться про кілька тисяч, але це включно з тими, хто зовсім в молодому віці підключився до підпілля чи став підпільниками на початку 50-х років.
— Щодо закону про відкриття архівів, нові документи можуть вразити суспільство відкриттями?
— Думаю, що великого відкриття не буде, бо архіви потрохи відкривалися. Найважливіше в цьому законі, що відкриття архівів стане незворотнім. Бо до того питання відкритості чи закритості залежало від політичних ситуацій і конкретного керівника. Зараз закон забороняє засекречувати чи обмежувати доступ до всіх документів, які стосуються репресивних органів комуністичного режиму.
–— Багато раніше говорилося, що в українській владі досі є колишні агенти КДБ. Часто в цьому контексті згадувалася Ганна Герман. Цей закон дозволить, наприклад, перевірити Герман на співпрацю з КДБ?
— Завдяки цьому закону можна буде дізнатися все, що міститься в архівах, але, на жаль, матеріали, які стосуються 70—80-х років дуже серйозно знищені. Залишилося дуже небагато. Найбільше буде відкрито матеріалів, які стосуються 30—50-х років. Можливо, вони не мають такого прикладного політичного значення, але вони мають надзвичайно важливе історичне значення. Бо якраз стосуються періоду найбільш розвиненого тоталітарного режиму в СРСР.
Головне у цьому всьому — імена жертв. Встановити ім’я кожного загиблого чи репресованого — це моральний обов’язок незалежної держави. Це довга праця, і обмеження доступу до інформації жодним чином не мають стати їй на перешкоді.
Мар’яна П’ЄЦУХ, «Українська правда» (скорочено).