ПРАЦЕЛЮБИ ШПОЛЯНЩИНИ
Шполянин Василь Єфремович Бєлінський відзначив у день цьогорічного Різдва 80-річний ювілей. Багато хто знає і поважає цього доброго, енергійного і небайдужого чоловіка. Нині, вже у такому поважному віці, він не уявляє себе окремо від громадського життя рідного міста, є учасником хору ветеранів районного Будинку культури, входить до активу ветеранської організації, відвідує всі громадські зібрання. Василь Єфремович має особливі державні нагороди, які отримав в часи своєї трудової діяльності, — орден Леніна та орден Трудового Червоного Прапора. В радянський період це були вищі нагороди за особливо видатні заслуги, зокрема, в трудовій діяльності, заслуги перед державою і суспільством.
І справді, трудові здобутки Василя Бєлінського були винятковими.
А до Шполи колись його направила сама доля. Народився він у селі Станіславка Котовського району, що на Одещині. Після трьохрічної служби в армії, у повітряно-десантних військах, повернувся до рідного села і розпочав трудову діяльність на місцевій МТС, закінчив у 1955 році Ананіївське училище механізації сільського господарства, отримавши спеціальність машиніст-спеціаліст широкого профілю.
Практику під час навчання забезпечували на високому рівні — на навчальних МТС. «Підручник підручником, а набути навики можна лише у процесі безпосередньої роботи», — каже Василь Єфремович, згадуючи молоді роки свого становлення як професійного майстра-ремонтника. Не жалкує жодної хвилини про здобуття саме цієї професії, адже по закінченні служби в армії він отримав пропозицію залишитися на роботі у відділенні охорони воєнного КДБ при дивізії, оскільки мав світлий розум, гарний почерк, був грамотним перспективним молодим хлопцем, часто заміняв секретаря при його відсутності. Але вибір став за Шполою...
Якось Василеві зателефонував двоюрідний брат, який одружився і проживав уже в нашому місті.
«Приїхав до Шполи я 1 грудня 1958 року. А наче вчора...», — посміхається Василь Єфремович. Йому надзвичайно припало до душі це маленьке містечко, де вирішив залишитися. Влаштувався на роботу слюсарем в майстерню з ремонту автомобілів, яка діяла в районі залізничного вокзалу біля автороти. Такі кадри були дуже затребувані, а пан Василь вже добре вмів ремонтувати трансмісії, мотори тракторів. Досвід тоді передавався від старших поколінь молодшим. Брат допоміг також оформитися на навчання у вечірню школу, бо Василь мав лише 7 класів. Успішно закінчивши її, вступив до сільськогосподарської академії у Києві, де провчився лише два курси, а потім вирішив, що таки важко поєднувати роботу з навчанням, облишив вуз. Але все ж отримав диплом пізніше у Шевченківському училищі техніки і меліорації, до речі, з відзнакою.
Спочатку шполянські ремонтники надавали послуги з ремонту всієї сільськогосподарської техніки лише для Шполянського району.
Згодом, коли сформувалося підприємство «Сільгосптехніка», майстри спеціалізувалися тільки по ремонту однієї марки — Т-70 і обслуговували вже всю Черкаську область. Працювало тут до 300 осіб. До прикладу, у Вільшані ремонтували Т-150, а в Смілі — ДТ-74.
Так, своїми золотими руками Василь Бєлінський прославився і в нашому краї, і на теренах області. Його поважали, цінували, вважали авторитетним спеціалістом, якому рівних годі було й шукати.
У 1998 році пан Василь вийшов на заслужений відпочинок, але цей відпочинок мусив все одно поєднувати із професійною діяльністю — до нього продовжували звертатися керівники новоутворених і реорганізованих сільськогосподарських підприємств, фермери, приватні господарі, щоб полагодити техніку, чи отримати корисну пораду.
Двічі його обирали шполяни депутатом районної ради, також свого часу був засідателем обласного суду, 17 років — членом бюро райкому партії.
Велика частина життя промайнула як художній фільм, де головному герою довелося показати приклад всьому суспільству, як наполеглива праця, постійна робота над собою, небайдужість до громадського життя може формувати позитивну особистість.
Не можна не згадати і дитинство, затьмарене лихоліттям часів Голодомору. У 1933-му померла його сестра, але залишилися жити 4 брати та ще одна сестричка. Він був найменшим у родині. Далі було не менше випробування — діти, мов ті злякані горобці, провели всю німецько-фашистську окупацію на печі. Батьки були простими робітниками у місцевому колгоспі, які все життя трудилися на землі. Багато разів Василеві доводилося допомагати мамі та сестрі виконувати норму — сапав на полі буряки нарівні з дорослими, вручну й сонях молотили на току.
Свою другу половинку Василь Єфремович зустрів по сусідству з хатою, яку наймав, працюючи перші роки в Шполі. Галина Йосипівна, родом з Василькова, на всю решту життя запала йому в серце. Тридцять вісім років працювала вона медсестрою у фізкабінеті. Разом побудували дім, виростили доньку, тепер їх радує своїми життєвими здобутками єдиний онук.
Всім серцем Василь Єфремович переживає нині за долю України, ні на мить не сумнівається, що обов’язково наша держава подолає труднощі, переможе загарбників, стане успішною.
«У владі нашій потрібні справжні патріоти, вони є, але мало, вони не можуть переважити тих, хто переймається тільки власним благополуччям. Але треба всім нам допомогти патріотам змінити все на краще, підтримати їх», — переконаний старійшина Шполянщини, громадський активіст Василь Бєлінський.
Наталія ДАВИДЕНКО.