При вході в мою школу висить меморіальна дошка з іменами тих, хто загинув в Афганістані. Серед трьох імен викарбовано і ім’я Олександра Козиря... 13 січня 2016 року йому б виповнилося всього 50...
Навчання в середній школі №5 Сашкові давалося напрочуд легко. З усіх предметів, як правило, він одержував п’ятірки, але не існувало таких балів, якими можна було б оцінити його знання з історії та літератури. Він міг годинами розповідати про військові походи Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Олександра Суворова, Михайла Кутузова. Любив читати Толстого і Пушкіна, Шевченка і Франка. А найбільше любив вірші Сергія Єсеніна. І сам потаємно писав вірші. Можливо, хотів бути не лише офіцером, а й поетом. Але мрії присвятити себе військовій справі не зрадив. Тож без вагань поїхав у престижне Київське суворовське училище. Звідти — у не менш престижне Сумське вище командне артилерійське училище імені М.В.Фрунзе. Тим часом в Афганістані йшла війна. Честолюбиві, виховані на героїчних традиціях, курсанти училища були не проти одержати розподіл у «гарячі» округи. Бо лише там можна було здобути військовий досвід, необхідний для продовження кар’єри. Олександр Козир був ще й трохи романтиком: направлення у далеке місто Талди-Курган він сприйняв як дарунок Фортуни. Півроку життя в гарячих пісках загартували його перед відрядженням до Афганістану.
За кілька місяців Олександру дійсно довелось сповна понюхати пороху. Підрозділ, яким він командував, патрулював частину шляху на перевалі Саланг. І шлях цей, і перевал увійдуть у сумну історію афганської війни, як символ воїнської мужності. Немало уздовж нього було покладено голів і пролито солдатської крові. Не хотілося, ой як не хотілося лейтенанту Козирю, щоб кривавий рахунок збільшувався. Як тільки міг, беріг своїх підлеглих.
Увечері на заставу надійшло тривожне повідомлення, що «духи» пошкодили нафтопровід, перебили бригаду ремонтників. Командування прийняло рішення негайно відновити контроль над нафтопроводом. Для цього було послано групу бійців на чолі з лейтенантом Козирем. На місце вони прибули вночі і відразу ув’язались у бій.
З групи, якою командував Олександр Козир, не вцілів ніхто: перевал Саланг продовжував відлік убієнних вісімнадцятирічних хлопчиків... До виводу радянських військ залишилося 160 діб... Загиблий Олесандр Козир був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
А всього через кілька днів дружина Олександра народила сина. На честь чоловіка назвала хлопчика Сашею, який майже щоліта буває у дідуся в Шполі. Збирають полуниці, рвуть вишні, ходять на міське кладовище, де серед інших воїнів-інтернаціоналістів лежить він, їх мовчазний співрозмовник, утішитель і порадник. На жаль, декілька років тому не стало бабусі — матері Олександра.
І дивиться в очі батька свого Олександра його син Олександр, син дивиться на вічно двадцятидвохлітнього батька. Крокуючи вулицею Олександра Козиря, де проживає його батько, видно будинок, в якому пам’ятають свого сина таким, яким він пішов в далекий Афган, — вічно юним і життєрадісним.
Проходячи повз обійстя Козирів, мені хочеться низько вклонитися його сивочолому батьку та сказати: «Ми пам’ятатимемо Вашого сина».
Олександра ЛІСОГОР.