В одному царстві, недалекому Полянському князівстві, жив собі маркіз ЛяШене. І все в нього було добре — тучні стада, слухняні васали, чималі земельні наділи (деякі за службу царю отримані та переважно у бідноти відібрані). Жив він собі не тужив, поки не побачив, що у сусіда його і корови товщі, і поля ширші, і колосся вище, і люди його більше люблять.
От і захотів маркіз сусідове добро загарбати та повагу людей привласнити, намісника підконтрольного в Полянщині посадити та «власну» громаду на своїх землях створити. Ночей не досипав, сальця не доїдав, купу грошей на це витратив, але як не старався, так нічого йому і не вдалося, адже людей не любив, і закріпачував їх на десятки років. А ті в свою чергу до сусіда тікали по прихисток та допомогу.
Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Порахував ЛяШене свої збитки, потрусив порожньою скарбницею і зажурився. А заздрість то поїдом їсть!
Думав маркіз думу, та нічого кращого не придумав ніж очорнити сусіда перед людьми, а себе прославити. І покликав на поміч місцевого Трубадура-писаку, що краще нічого не вмів, як плітки по Полянщині розводити.
Тільки не врахував ЛяШене, що слава про Трубадура розкинулась вже по всій Полянщині: що гроші любить, що подарунками не гребує, що дудка його співає на «замовний» лад.Тож, як не старався Трубадур, як не робив свою чорну справу, як не відпрацьовував золоті грошики маркіза, а віз і нині там, бо не ймуть люди віри пліткам.
Так і залишився маркіз без поваги, зате з Трубодуровими піснями, а сусід живе-поживає та добра наживає.