9 березня — 202-а річниця з дня народження Великого Кобзаря
Біля портрета Тарасового рідного діда Івана, селянина Керелівки, кріпака пана Василя Енгельгарда, який знаходиться в Національному музеї Т.Г.Шевченка в с. Шевченкове Звенигородського району, екскурсовод натхненно розповідає про те, як малому Тарасові запали в душу дідусеві розповіді про минувшину. Окремі матеріали про Тарасового діда збереглися лише у споминах та «оповідній книзі» села.
В основному його життя оповите легендами, домислами, здогадками. Черкащанин Феофан Білецький у своїх дослідженнях написав: «Значний вплив на Тараса мав його дід І. А. Шевченко — свідок, а може, й учасник гайдамацького руху». Під час Коліївщини, події котрої, «як колись бувало, як Залізняк, Гонта ляхів покарав», так докладно переповідав дід Іван онукові, йому було якихось сім років.
Відомий дослідник козаччини Дмитро Яворницький, посилаючись на відповідні документи, розповів, що запорожцями були й прапрадід Тараса Григоровича Іван та прадід Андрій.
У музеї нам розповідають, як Тарас любив ходити до діда «на вечірні гульки». У Івана Шевченка на свята в хаті завжди збиралося, як у клубі, повно сельчан, особливо молоді та дітлахів. Дід Іван грамотний, повагом читав «Житія святих» і про те, як руйнувала цариця Катерина Запорозьку Січ, як гайдамаки «наводили порядок на захопленій панами українській землі». Уже після Гайдамаччини Іван Андрійович Шевченко, який, за власним зізнанням, ще «півпарубком був серед коліїв», розповідав своєму внукові про Коліївщину на правому березі Дніпра.
Отже, дід Іван був свідком кривавих подій Коліївщини: йому було тоді років з 12. Сусіди слухали, німіючи од жаху. Тут же був і малий Тарас. Слухав і не виходив до вечора. А вночі йому ввижалось, що горять панські будинки. На ранок з рушницею з соняшника та шаблею з лозини рубав він у бур’яні «панам» голови з плечей. Слід зазначити, що XVІІІ століття — час, коли покріпачене селянство на Правобережній Україні пробувало скинути кріпацьке ярмо й робило останні для цього зусилля — взялося за вила. Коліївщина не обминула й рідного Тарасового села — саме південна Київщина (повіти Канівський, Черкаський, Звенигородський, Уманський) була ареною жорстокої боротьби, а центром її на якийсь час стали околиці сіл: Керелівки, Лисянки, Вільшани та Млієва. Про ті події Шевченко згодом напише:
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє,
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає,
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси...
(«Гайдамаки»).
За дитячого Тарасового віку у селі та в родині ще повно точилося споминів і переказів з тієї боротьби; Шевченко ще бачив учасників Гайдамаччини, починаючи з рідного діда Івана, односельців, і від них дізнався багато епізодів, які поклав в основу своїх «Гайдамаків», пишучи про це в передмові: «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей» (Шевченко Т. ПЗТ. — Т. І. — К., 1927. — С. 452).
Треба зауважити, що, окрім Вільшаної, недалеко від Керелівки знаходилося містечко Лисянка, де в 1768 році діяли гайдамацькі загони, гуртувалися в похід на Умань. У лісах переховувалися ватаги Романченка, Богуна, Джурджі та інших селянських бунтівників, не давала спуску панам ватага Носа. До речі, в Лисянці до ватажка повстання Максима Залізняка приєднався загін Семена Неживого, в якому було багато селян із Керелівки.
Отже, можемо здогадуватися, що Шевченків дід не був чужий запорозькому духові, не стояв осторонь від волелюбних козацьких змагань. І козацьке бачення світу, козацьку любов до волі й козацьке мовне багатство він передав Тарасові. Ті розповіді про лихі та буремні часи назавжди запам’яталися Тарасові й стали за одно з джерел для змалювання цього повстання в поемі «Гайдамаки». Про це Шевченко сам зазначив у примітках до «Гайдамаків» («Дід розказував»...), чи в епілозі, в його знаменитому ліричному спомині:
Згадаю те лихо, ті степи безкраї,
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла...
Сусіди од страху, од жалю німіли,
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав!
Цей уривок яскраво показує, ким був для Шевченка дід Іван. Своїми цікавими, запальними оповіданнями старий, може, перший торкнув творчу струну в онуковій душі, викликав перші сльози не тільки людяного спочуття до страдників, а й естетичної втіхи від образів і подій, що оживали в майстерному оповіданні: «Так дід колись розказував, — нехай здоров буде!». Багато дали поетові дідові оповідання, і цілком зрозумілий той теплий тон, яким перейнято згадки про діда в Шевченкових листах. Зокрема, до брата Микити Тарас пише із Санкт-Петербурга: «Микито, рідний брате!.. Поклонися усім родинам од мене, а надто дідові, коли живий і здоровий.
Скажи, нехай не вмира швидко, побачимось». Чи, скажімо, в листі від 2 березня 1840 року: «Поцілуй старого діда Івана за мене…».
…До глибокої старості зберіг Іван Андрійович ясний розум і пам’ять. Саме дід Іван «заховав у голові столітній ту славу козачу», яку передав малому Тарасові, розбудивши в майбутнього поета ще в дитячому віці зернятко власної гідності й непокірливості, що проросло пристрасним волелюбством. Помер Іван Андрійович Шевченко і похований у Керелівці, могила не збереглася...
У 1823 році малий Тарас Шевченко побував у Лебедині Шполянського району зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя у Лебединський монастир. Тодішні спогади одного із монахів послужили основою створення знаменитої поеми «Гайдамаки». І особливим багажем знань про ці далекі звитяжні події збагатив його дід Іван, який щовечора оповідав малому Тарасові про повстання гайдамаків, у тому числі й про наш шполянський Лебедин. Окрема глава в поемі «Гайдамаки» так і зветься — «Лебедин»…
Наталія ДАВИДЕНКО.