Коли хочеться творити, змінюватись самому та йти в ногу з часом, – чим натхненні вчителі Шполянщини

Початок жовтня завжди асоціюється із вчителями, бо саме першої неділі жовтня вони відзначають своє професійне свято. І навіть коли ми вже давно випустилися зі школи, ці останні теплі дні, жовто-червоні дерева навколо навіюють спогади про рідних вчителів. Напередодні свята педагогів «Шполяночка+» поспілкувалася із вчителями Шполянщини про те,  як вони обрали свою професію, що їх надихає, а також – як вони проводять вільний час.

Лариса Сімон, вчитель зарубіжної літератури і мистецтва у Шполянському ліцеї №3

– Вчителькою я почала працювати відразу після закінчення інституту у 1986 році. У професії мене надихає можливість постійно розвиватися і дізнаватися щось нове разом зі своїми учнями. 

Вчитель – це не професія, а покликання, тому знову обрала б цей шлях. Пишаюся тим, що продовжую династію педагогів. Також цей навчальний рік для мене особливий, бо до школи пішов мій онук Богдан, це також надихає.

 У школі дуже любила літературу і образотворче мистецтво, саме тому і викладаю ці предмети. 

 Поза роботою захоплююся поезією, музикою, живописом. Люблю подорожувати, милуватися природою. Обожнюю море, воно для мене – місце сили, що дарує натхнення.

Марина Лук’яненко, вчитель біології у Шполянському ліцеї №1

 Я працюю вчителькою вже 21 рік. У роботі мене надихає інтерес учнів, до предмета. Складно відповісти, чи легко: часом легко і робота окрилює, часом складно настільки, що хочеться її змінити. Важко, коли є байдужість до навчання, коли не бачиш віддачі і результатів своєї роботи.

Улюбленим уроком у школі, коли я ще навчалася, у мене було трудове навчання. Сьогодні серед хобі – рукоділля та книги.

Тетяна Коломійчук, вчитель географії у Шполянському ліцеї №1

– Я люблю свою роботу і мріяла бути вчителькою. Надихнули мене люди, вчителі, яких я знала. Бути вчителькою важко, і я хочу пам’ятати про тих, хто навчав мене. 

У мене вдома був культ учителів. Батьки вчилися у  школі №3, і вони дуже любили директора школи, який був ще й вчителем географії. Я його ніколи не бачила, і хто б міг подумати, що отак опосередковано його зерно проросте. У мене вдома постійно були «заняття» з географії. Репетиції такі, хоча я ще не знала, що стану вчителем. 

Також у  школі №3 працювала вчителька української мови, яка вчила всіх моїх родичів по батьковій лінії. Вона не мала взагалі педагогічної освіти, так вийшло, що після війни прийшла працювати. Її так любили діти, що моя сестра стала вчителькою. 

У нас був дуже гарний вчитель – Олекса Юхимович Драч. Ми так любили його уроки: він стільки цікавого знав, та ще й смішив нас дуже. 

І ще я вдячна моїй вчительці географії  Надії Петрівні Коваль. Вона й досі постійно пише мені, вітання шле. 

У школі в мене було багато улюблених уроків, я гарно вчилася. Але найулюбленішими були, мабуть, географія і малювання. 

Після уроків, щоб трохи відволіктися, я люблю дивитися детективи. Хоча загалом немає часу на хобі. Хочу бути цікавою вчителькою. Цього року випустився мій 11 клас, і ми спілкуємося з ними, вони в школу приходять. Всі вдало вступили до вищих навчальних закладів, пишаюся ними. Зараз у мене п’ятачки, як я їх називаю. Роблю все, щоб бути з ними на одній хвилі.

Едуард Пресліцький, керівник танцювального колективу «Барвінок» Шполянського центру дитячої та юнацької творчості учнівської молоді

Що мене надихає на нові постановки?Моя робота,  моя улюблена професія. Це творча робота, тому мені завжди дуже цікаво. Люблю дивитися виступи потім, це й надихає.

Щодо хобі, то я їх не маю. Весь час я витрачаю на роботу. Коли я роблю з танцювальним колективом, я маю займатися 3,5 години на день, а зараз маю три групи, тобто три танці одночасно. Весь інший час у мене йде на самопідготовку. У комп’ютері я шукаю музику, танці, підбираю, костюми. 

Лариса Кухар, вчитель зарубіжної літератури і заступниця директора з виховної роботи у Шполянському ліцеї №3

Мене надихають діти, їхня енергія, їхні допитливі очі та  зацікавленість, їхні досягнення,  їхнє вміння бути відвертими, добрими та щирими, їхні погляди на світ. І коли є віддача того, що ти навчив, розуміння, що ти виховуєш сучасну та успішну людину, яка будуватиме  наше майбутнє на краще, то емоції неперевершені! Хочеться творити, змінюватись самому, йти в ногу з часом. І звичайно надихає родина, яка підтримує мене у всіх починаннях,  є стимулом мого життя.

Я мріяла стати вчителем все своє свідоме життя. Ще в дитинстві влаштовувала «домашні уроки» для своїх друзів та їхніх менших братиків і сестричок, організовувала з ними концерти для батьків. Також класний керівник Валентина Володимирівна Висота, яка була дуже мудрим, виваженим, стриманим, вмілим та добрим моїм класним керівником, зуміла розгледіти в мені організаторські здібності, і сказала, що бути вчителем, це моє. Тож дякую їй, бо багато навчилася саме в неї. Одним із найбільш важливих факторів  є любов до дітей, які дають можливість залишатися вічно молодим, енергійним, безперервно розвиватися, разом з ними радіти, посміхатися, бути для них наставником і другом, бути модним, сучасним, як кажуть діти,  бути в темі. Жодного дня не шкодую, що обрала саме цю професію, якби життя можливо було повернути назад, нічого б не поміняла. Відверто кажу, що люблю свою професію, люблю дітей,  своїх випускників, а їх у мене аж чотири випуски, батьків і свою школу. І коли випускники говорять, що частинка моєї душі є в кожному з них, то це найвища нагорода для вчителя, адже не даремно живеш на цій землі.

У школі мені подобалися всі предмети, бо кожен був цікавий по-своєму, але на фізиці і математиці хотілося складати вірші і милуватися природою за вікном… Уроки літератури були до душі найбільше.

У нашому сучасному світі темп життя такий швидкий, що на хобі залишається дуже мало часу, та все ж люблю збирати гриби, просто блукати осіннім лісом під шелест листя, доглядати за своїми двома кішечками, зустрічатися з друзями.

Спілкувалася Олександра Лісогор