БУВАЛЬЩИНА
71 рік минув з часу вигнання німецько-фашистських окупантів із нашої землі, але народ пам’ятає, якою ціною здобута перемога і хто її здобував. До цієї дати хочу розповісти про свого земляка, який наближав падіння загарбника.
Ішов 1944 рік. Наше село Лип’янку визволили 10 березня. Польовий військкомат мобілізував всіх чоло-віків до лав Радянської Армії для подальшої боротьби з фашистами. Призвали і мого дядька Михайла Семеновича Майстренка, якому й 18-ти років ще не було. Потрапив він у кулеметну роту другим номером до станкового кулемета «Максим». В обов’язки другого номера при зміні дислокації була переноска станини кулемета. На спині у Михайла з’явилися рани від коліс кулемета. Через деякий час його поранило у бою. Підлікувавшись у госпіталі, він знову повернувся у свою частину. Успішно просувалися наші війська уже по території Європи. Але були і затримки. Ворог чинив відчайдушний спротив. В одному із запеклих боїв Михайла контузило. Від розриву ворожого снаряда присипало землею разом із кулеметом в окопі. Довгенько Михайло відходив від контузії, частково втратив слух на одне вухо. Але молодий організм переміг хворобу. І ось жадана мить настала — Перемога! Це було велике свято. До Берліна Михайло не дійшов, не лишив свого автографа на стіні поверженого рейхстагу. Після Перемоги пішли будні армійської служби — мій дядько служив старшиною роти. Через деякий час прибула інспекторська перевірка із штабу радянських військ, які знаходилися на території Німеччини. Якраз була неділя. Михайло був у позачерговому наряді на кухні. І от інспектор штабу генерал-лейтенант з’явився на кухні. Михайло доповів, що наряд по кухні займається своїми справами, черговий по кухні старшина Майстренко.
— Українець? — запитав генерал.
— Так точно, товаришу генерал-лейтенанте.
— Звідки родом?
— З села Лип’янка Златопільського району Кіровоградської області.
— То виходить, ми земляки! Я — генерал-лейтенант Шляхтенко, родом із Звенигородки. То як служба, товаришу старшина?
— Погано, товаришу генерале. Ви думаєте, чого я в неділю у позачерговому наряді по кухні? Через мої вуса. Не подобаються мої вуса командиру роти, постійно каже мені: «Сбрейте усы, Майстренко!» А я не згодний з ним, де, скажіть, в уставі написано, що не можна носити вуса? Вони ж у мене в порядку: розчесані, закручені. Звичайні козацькі вуса, такі носили наші предки, запорізькі козаки.
— Товаришу старшина, а до мене підете служити?
— Піду, тільки з вусами.
— Носіть на здоров’я, щоб тільки служба не страждала. Здавайте роту сержанту і чекайте, за вами приїдуть, я розпоряджуся.
Наступного дня Михайло здав роту і став чекати. Минув день, другий, ніхто за ним не їде. Ну, думає, це так поговорили та й на тому і все. Коли на третій день приїздить «віліс». Виходить сержант і питає, чи здав старшина роту.
— Так точно, здав.
— То збирайтеся, їдемо на нове місце служби.
Поїхали з військового містечка у велике місто, стали біля невеликого двоповерхового будинку. Сержант сказав підійматися на другий поверх. Із квартири вийшла стара жіночка і питає: «Ти Михайло? Іди мий руки, скоро, сину, приїде батько та й будемо вечеряти. Я вже й вареників наварила». Михайлові здалося, що він потрапив до рідної неньки додому. Незабаром і генерал приїхав. Сіли вони вечеряти. Генерал розказував, яка служба буде в Михайла — не важка, але дуже відповідальна. Командував генерал окремим батальйоном, Німеччина платила їм контрибуцію за розбиті і спалені міста та села. Наші військові їздили по всій Німеччині і збирали верстати, двигуни, а часом і цілі конвеєрні лінії, силові кабелі, будматеріали тощо. Все це збиралося в одному місці, завантажувалося в залізничні ешелони і супроводжувалося на територію Радянського Союзу, здавалося все по списку. Потім служиві поверталися для комплектації нового ешелону.
Михайлу призначили перекладача, поки він впродовж року не вивчив німецьку мову. Завершив службу у 1951 році і демобілізувався. Приїхав у рідну Лип’янку, де на нього чекала старенька мати і малолітня сестричка. Працював у колгоспі на різних роботах — взимку на тваринницькій фермі, а влітку — на полі механізатором, помічником комбайнера. Згодом одружився, почав будувати хату, бо батьківська була тісна і старенька. Якось Михайло місив глину на стелю нової хати, приїхав генерал-лейтенант Шляхтенко — колишній Михайлів командир. Надзвичайно радісною була та зустріч однополчан. Генерал розповідав, що був вдома на своїй малій батьківщині під Звенигородкою, а їдучи до Криму на роботу, по дорозі заїхав відвідати свого однополчанина — козака Михайла. У Криму генерал завідував курортом-здравницею для військовослужбовців. «То чому тобі, Михайле, місити глину? Їдьмо в Крим, знову разом працюватимемо», — агітував колишній командир. Михайло завагався, адже ж не сам — дружина, малий син, стара мати, сестра. Ніхто з них не захоче їхати в чужий край, кидати своє рідне село. Так і лишилася родина в Лип’янці.
Помер дядько Михайло у 1994 році на 68-му році життя, не проживши і 70 років, доконали фронтові рани, контузія. Нещодавно померла і його дружина Ольга Олексіївна. Два його сини продовжують справу свого батька, трудяться на благо Батьківщини.
Григорій ПІДВАЛИХАТА. с. Лип’янка.