«Культурний простір — це кровоносна система у тому цілісному організмі, яким є народ»

30 листопада відзначила свій день народження видат­на українська письменниця Катерина Вакулівна МОТРИЧ — наша землячка, яка наро­дилася в селі Васильків Шпо­лянського району. Її знають як автора унікальних художніх і поетичних творів, які мало кого залишили байдужим, — збірки оповідань «Соняхи» (1977 рік), збірки оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982 рік), «Перед храмом любові і болю» (1989 рік), рома­ну «Досвіток» (1987 рік), «Мо­литви до мови», «Молитви до убієнних голодом», «Молитви до України» (1991 рік). Спов­нена ліризму проза Катерини Мотрич присвячена людям села, утвердженню нетлінних моральних цінностей. Непе- ревершеними в українській лі- тературі увійшли її романи «Ніч після сходу сонця», збірка «Чорнобиль: «Звізда Полин», «Вавилонська вежа».

Катерина Вакулівна — люди­на незвичайна, вона уособлює красу і велич української жінки — доброї, чуйної, творчої, пра- цьовитої, із багатим внутрішнім світом. Художня вартість її творів неоціненна, з кожного рядка з-під її пера промовляє до українського народу сувора дійсність і гірка правда, болісні роздуми сприймаються як присуд за самозречення і відступництво української людини, як нещадний діагноз: ми тяжко хвора нація... Ось слова письменника Юрія Мушкетика про її великий роман «Ніч після сходу сонця»: «То хто ж, врешті, донесе до свідомості грядущих поколінь страшну прав­ду про жахіття більшовицького експерименту над українським етносом як грізне застережен­ня планетарній людності про те, що чекає народ, який дозволить збити себе на солодкострунні ідеологічні манівці?» Таку правду розповіла у своєму видатному за поблематикою, багатоплановістю, за різноманіттям художніх прийомів романі Катерина Мотрич, назвавши цей експеримент «Ніччю після сходу сонця»... Божий дар, присутній в ній, розкриває перед прихильниками її творчості безмежжя шляхів до життєвих істин, всіх цінностей, переданих із тисячолітнього поступу української нації.

— Маргінальність духу породжує вторинність у всіх проя­вах життя, що ми й спостерігаємо нині, — розмірковує Катерина Вакулівна. — Людина, що випа­ла з культурного простору сво­го народу, чинить як кочівник. Вона не відчуває в собі минуло­го і не несе відповідальності за майбутнє. Вона готова винищити на століття те, що створювалося довгі століття попередниками, в ім'я свого короткого туземного існування. Тому у нас масово ви­рубують могутні парки, ліси, за­кладають розважальні заклади на цвинтарях, і перетворюють це все на гроші... Бо люди, що випа­ли з культурного простору своєї нації, мислять категоріями натов­пу, ординського набігу.

У племені інків є мудрість: «Коли буде занапащено остан­ню річку, зрубане останнє дере­во, зловлено останню рибину, тоді людство зрозуміє, що гроші не можна їсти». Нині багато хто розуміє, що з храму куль­тури вже час вигнати торгашів і розбійників. І справжня, вічна культура самозапалиться від вічного вогню, який є частинкою небесного. Бо творчість походить від слова — Творець. А отже — Бог.

У телефонній розмові Катери­на Вакулівна надіслала всім шпо­лянам щирі вітання і вдячність за шанування її творчості, побажа­ла всім миру і добра, справжньо­го просвітлення на Богом даній мальовничій рідній землі!

З роси і води Вам, дорога пані Катерино, нехай Господь посилає Вам довгих щасливих літ життя і творчого натхнення!